– Слава Ісусу Христу…
Лише тепер вони впізнали його. Ані по обличчю, ані по одягу вони не могли його впізнати. Коли він жив тут з ними, то носив просту свитку чи кожух, мав бороду, яка наполовину закривала обличчя…
– Антоній! – першою підскочила Зоня, аж перекинула лаву.
Наталка стрибнула і вже була біля нього. Прокіп так почервонів, ніби його обличчя залила кров, з розпростертими руками вийшов на зустріч Вільчурові. Василь радісно повторював:
– Боже милий… А це ж гість, а це ж гість…
Стара мельничиха, сама не знала чому, але почала змітати крихти зі столу, а Ольга стояла із широко розкритим ротом.
Вітанням не було кінця. Спочатку боязко, але згодом усі обнімали його як рідного. Тут він прожив з ними шмат часу і так, як вони. Що їм до того, що згодом виявилося, що це багатий пан, славний професор. У їхній пам’яті він залишився таким, яким був, Антонієм з прибудівки, добрим, сердечним другом, до кожного доброзичливим, для кожного корисним, якого всі любили.
Вільчура посадили за стіл. Розбігані баби принесли сир, ковбасу, копченості, поставили пляшку настоянки на горобині. Знайшовся й білий хліб. Заварили чай.
– Я б швидше сподівався на святого Прокопа, мого покровителя, ніж на тебе, – сказав господар. – Тут немає жодного дня, щоб ми тебе не згадували. Скільки разів, бувало, гляну на прибудівку, стільки разів подумаю: от забув про нас, викинув із серця. І так тяжко робилося на душі.
Вільчур стиснув його руку.
– Не забув. І найкращий доказ тому – я приїхав.
– Бог благословить тебе за ці відвідини! Гей, гей, зійдеться людей сюди, коли дізнаються, що ти завітав до нас у гості!
Ольга замахала руками.
– Ой насходиться!
Вільчур подивився на присутніх.
– Я приїхав не провідати вас, – він похитав головою.
– Як це? – здивувався Василь.
– Я приїхав сюди, щоб залишитися з вами, щоб залишитися назавжди…
У кімнаті запанувала мовчанка. Усі дивилися то на Вільчура, то переглядались між собою із невірою й здивуванням. Прокіп заговорив першим:
– Ти не жартуєш з нас, чи не так?.. Де ж тепер тобі до нас?..
Вільчур заперечливо похитав головою.
– Не жартую. Залишуся вами, якщо ви тільки мене приймете.
– Боже милий! – вигукнула Зоня.
– От тобі й маєш! – зі здивуванням похитав рудоволосою чуприною наймит Віталіс.
Лише одна Наталка не здивувалася. Вона радісно скрикнула і кинулася Вільчурові на шию.
– Залишайся, залишайся.
Прокіп почухав голову, погладив бороду, з недовірою поглянув на Вільчура і почав:
– Бог мені свідок, що я радий тобі, що ми всі раді, але це ніяк не може мені вміститись у голові, що ти захотів повернутися до нас. Що ми, бідні темні люди, для тебе?.. То ж ти – великий пан. Там у тебе кам’яні будинки і палаци. Як же ми тебе тут приймемо, де посадимо, де покладемо спати, чим будемо годувати?.. Зовсім не можу цього зрозуміти…
– Якщо ви мені раді, – відповів Вільчур, – то й хвилюватися нема чого, бо і я радий, що нарешті тут, разом з вами. Не будинків і палаців мені треба, а того серця, якого я там, у великому місті, не знайшов, тієї доброти, якої мені там не дали. Погані там люди в місті… люди жадібні, заздрісні… Тяжко мені було серед них, і так зробилося тяжко, що я більше не міг витримати, то й подумав, що ви тут, як колись, сердечно приймете мене, що у вас знайду куток, буду корисний тутешнім людям. Там, у місті, багато лікарів, можливо, кращих, може, розумніших і, звичайно, молодших від мене. Я там не потрібний. Тому я подумав: повернусь до вас – от і повернувся.
Зоня розплакалась і, схлипуючи, витирала очі тильною стороною долоні. Натомість, Василь, який був не взмозі приховати свою радість, вигукнув:
– О, щасливий день настав! Тож то буде новина для всієї околиці!
Прокіп зрозумів, що Вільчур говорить серйозно, що справді він вирішив оселитися тут, у його млині.
– Отже, залишишся? – перепитав він.
– Залишусь. – Вільчур ствердно кивнув.
– І людей будеш лікувати? – Наталка потягнула його за рукав.
– Буду.
– То й прибудівку потрібно знову прибрати, – зауважив Віталіс.
– Там два розбитих вікна, – втрутилася Ольга, – може, я побіжу до містечка по скляра?
– Іди ти зі своїм склярем, – обурився Василь, – адже не в прибудівці він житиме, а в кімнаті.
– Точно, – підтвердила Ольга.
Вільчур розсміявся.
– Ні, ні, я не хочу. Тільки в прибудівці. Я так звик до неї. Мені там було добре. Кращого помешкання мені не треба. А зрештою, у мене великі плани. Хо-хо, які плани… У мене залишилось трохи грошей, і я думаю побудувати поруч будиночок, влаштувати там амбулаторію, поставити два-три ліжка для тих хворих, яких одразу після операції покласти на воза не можна…