За прилавком сиділа молода повнява дівчина зі слідами віспи на обличчі, але з приємним поглядом блакитних очей. Вона зірвалася, побачивши клієнта, який заходив до крамниці, та одразу здогадалась, хто це.
– Чим можу служити, пане професоре?
Вільчур здивовано подивився на неї:
– Звідки ж, панночко, ви мене знаєте?
Вона засміялась.
– Я знаю тут всіх місцевих, тож коли приїде хтось новий – одразу відомо, хто це.
– І панночка знає, хто я?
– Звісно, знаю. Всім відомо, що пан професор приїхав. Від ранку. Пані Шкопкова каже, що на літній відпочинок у дворі Зеленої, але я знаю, що це неправда.
Це розвеселило Вільчура.
– Звідки ж панночка знає? – запитав він з посмішкою.
– Ну, тому що пан професор привіз страшенно багато речей з собою. На літній відпочинок так багато не везуть.
– Ви маєте стати детективом. А як ведеться пані Шкопковій?
– Як ведеться? Квакає потрохи, скаржиться на застій у справах, що діти не слухаються, але, в цілому, добре. Може, я збігаю за нею?
Бігти, однак, не довелося. У містечку всі новини розходилися від краю до краю зі швидкістю бездротового телеграфа. Тому через хвилину після входу Вільчура в магазин пані Шкопкова вже була попереджена, незважаючи на задишку, підтюпцем перебігла ринкову площу, щоб привітати професора. Для неї була велика честь, що такий чоловік її першою відвідав у Радолішках. На добрих кілька місяців буде причина для власної гордості та людської заздрості. І справді, вона мала право вважати себе ближчою до професора, ніж інші в містечку. По-перше, тому, що його дочка кілька років перебувала під її опікою, по-друге, через те, що два роки тому пані Шкопкова їздила до Варшави і там особисто побачилася з професором.
Вона також цього разу привітала його надзвичайно сердечно і зворушливо, перш за все розпитуючи про доньку.
Професор трохи нахмурився, але опанував себе і сказав:
– А, добре. Вона щаслива. Вони живуть в Америці, він заробляє величезні гроші. Вони ведуть щасливе життя. Цього їм достатньо.
– Ви не збираєтесь їх відвідати?
– Ні… Дорога далека, а я вже старий…
– Хто б про старість говорив, – ввічливо перервала його пані Шкопкова.
– У всякому разі, – продовжував професор, – мене не цікавить те, що цікавить їх. Я не хотів би обмежувати їх своєю персоною. Старі не повинні нав’язувати своє бачення молодим. А як же йдуть справи у вас?
Пані Шкопкова почала широко розповідати про себе, про своїх дітей, про стосунки у містечку, про те, що настоятель змінився, що хтось із кимось судився і так далі.
Коли вона довідалася від Вільчура, що він збирається назавжди осісти в млині, не хотіла повірити своїм вухам і з цього моменту нетерпляче поглядала на двері, щоб якомога швидше вибігти й поділитися цією сенсаційною новиною з якнайбільшою кількістю людей.
Повернувшись до готелю, Вільчур застав Люцію дещо стурбованою. Виявилося, що Омела одразу, як тільки встав, замовив собі пляшку горілки, яку тут же спорожнив, і вийшов до містечка.
– Боюся, – сказала вона, – щоб він п’яний не зчинив тут якоїсь бучі.
Професор засміявся:
– Не хвилюйтеся, панно Люціє. Одна пляшка не загрожує йому ніякими наслідками.
– Йому, може, й ні, але іншим.
– Виключено. Ручаюсь, що він абсолютно тверезий.
Вона задумалась і сказала:
– Мене це теж не втішає. Взагалі я відчуваю, що ми вчинили легковажно, беручи його з собою. Я не кажу, що це в принципі погана людина, навіть припускаю, що десь на самому дні в ньому тліють якісь забуті іскри почуттів, але ж він сам цинічно визнає, що «чужа власність – це така власність, яку ми ще не привласнили». Бог знає, що він тут готовий наробити. На початках може нам зіпсувати репутацію.
– Я не поділяю ваших побоювань, – відповів Вільчур після роздумів. – Омела – це не та людина, яка краде з любові чи з залежності. Він тягнеться до чужого тоді, коли не може задовольнити свої потреби, а ви визнаєте, що його потреби дуже малі. Будь-який одяг, будь-яка їжа. Ну та й горілка, єдина розкіш… Чи, зрештою, можна її назвати розкішшю?.. Я роздумував над цим, може, для нього це така ж необхідність, як хліб для інших. Повірте мені, панно Люціє, що свідомість іноді є найбільшою тортурою. Особливо тоді, коли людина перестає вірити в себе, коли сприймає презирство й огиду, коли цинізмом, як відром помий, хоче залити рештки своєї шляхетності, і те, що вона вважає марним. Дорога панно Люціє, цілком можливо, що своєю поведінкою Омела завдасть нам тут неприємностей, але подумайте, що було б з ним, якби ми залишили його напризволяще…
Він похитав головою і додав: