«Все мені в голові переверненться, – думав він, – і нічого мудрого не скажу».
Човен швидко сповз по піску, і весла занурились у воду. Над лісом висіла велика червона набрякла куля сонця, торкаючись окрайчиком найвищих крон дерев. На ледь помаранчевій поверхні ставка доріжка до сонця була позначена пурпуровими бризками на тлі ясно-зеленого відбиття неба у воді.
– Має клювати, – сказав Василь при третьому чи четвертому зануренні весел.
– Що кажеш? – спитала Донка, прокинувшись із задуми.
– Я кажу, що риба добре клюватиме. Така пора. Торік я зловив щуку. Так десь на метр.
– А їх тут багато?
– Авжеж – немало. Багато риби, то й багато щупаків.
Розмова перервалася. Василь відчайдушно шукав тему. Нарешті він обізвався:
– У Семена в Козятках сьогодні корова впала. Добра корова була. І впала.
– Чому це? – досить байдуже запитала Донка.
– Хто ж то може знати? Мабуть, з’їла щось не те.
Знову запала мовчанка. Цього разу Василеві нічого не прийшло у голову, і він почав мугикати собі під ніс якусь пісню. Так вони допливли до протилежного берега. Коріння вільхи переплутаними чорними шнурами занурилось у воду. Берег круто спадав, і глибочінь почалася недалеко від нього. Василь уважно і вправно прикріпляв гачки до довгої мотузки, потім почав по черзі обережно опускати їх у воду. Кінець мотузки товстим вузлом прикріпив до міцного кореня, і роботу було виконано. Він витер руки, озирнувся і сказав:
– Може, посидимо тут, на бережку? Така гарна погода, і квіти пахнуть…
– Посидимо! – весело вигукнула Донка. – Може, побачимо, як якась клюне.
Вони прив’язали човен і вийшли на берег. Між вільхами росла густа висока трава. На цей бік не виганяли ані бидла, ані свиней, ані коней в нічне. Вони сіли поруч, і власне Василь почав думати про те, з чого почати, коли Донка запитала:
– А твій батько ще не повернувся. Куди він так їздить?
Можливість нагодилась, як порятунок, за що й схопився Василь.
– Саме так, – сказав він. – І я не знаю, куди він їздить. Нікому не каже. До вчорашнього дня я навіть боявся.
Донка здивувався:
– Ти боявся? Чого?
– Та так… не знав, по що він їздить. Той думки різні опановували.
– А тепер ти знаєш, чому?
– Зараз не знаю. Але знаю, що не про мене йдеться.
– Як це не про тебе? А чому мало б бути про тебе?
Василь розчепіреними пальцями розчісував траву, дивився в неї з такою увагою, ніби йшлося про виконання надважливого нагального завдання.
– Бач, Донко, свої роки маю. Батько вже колись казав, що настала пора мені женитися. То тепер, коли він став їздити по околиці… Я думав: можливо, для мене жінку шукає. Їздить туди-сюди, щоб вибрати собі невістку.
Донка засміялася:
– Як це так?.. Шукати? Яку по дорозі зустріне і придивляється, чи підходить вона за жінку тобі, чи ні?.. Це забавно.
– Зовсім ні, – заступився за батька Василь. – Він же знає різних людей. Знає, що той чи тамтой має дочку. Треба побачити, як вона вдома ведеться. Чи красива, чи роботяща, чи здорова, чи чисто в неї. То й заїжджає, ніби випадково, так, побалакати, і роздивляється. Усі так роблять. Такий звичай у світі.
Донка розвеселилася. Її очі виблискували, а губи вигиналися від сміху.
– То й що? – спитала вона, кокетливо нахиливши голову. – Щось придивився для тебе?
– Не придивився, бо не про це йому йшлося. У нього були якісь свої справи.
– То ти, бідний, переживаєш, – хихотіла Донка, яку не полишав гарний настрій.
Василь похмуро сказав:
– А тобі, Донко, тільки одне в голові: насміхатися з мене.
– Я зовсім не насміхаюся над тобою, – раптом вона стала серйозною. – Просто мені весело.
– То чому говориш, що я маю переживати? Ти ж знаєш, що я радію.
– Я зовсім не знаю, що ти радієш. Як я можу знати? Ти сидиш насуплений, у траву втупив очі, звідки я маю знати, що тобі весело?
Василь кілька разів прокашлявся і подивився на неї з-під лоба.
– Я радий, що минув мій страх, що батько не обере мені дівчину не любу мені. Подумай сама: якби тобі, наприклад, раптово давали такого хлопця, який тобі не подобається.
Донка легенько стенула плечима.
– Е, який би мене там хотів. І не в голові мені таке.
Василь знову спохмурнів:
– Бо ти, напевно, в місті залишила якогось, хто тобі подобається?
– Нікого я не залишила.
– Нікого? – недовірливо перепитав він. – А може, й нікого. Тому що тобі так той писар з гміни, пан Лятосик, подобався… Зрозуміло, він носить зелену краватку, парфумами від нього несе.
Донка пирснула, як кіт.
– То й що, що залицяється? Чи то парфумів я не нюхала?
– А однак шовкову хустину вдягнула.