– Не погодиться? Чому?.. Він сам сказав, що це моя справа. Він сам про це сказав професорові. Чому б зараз не мав би згодитися?
– Бо я бідна.
– То й що? – вже з меншою впевненістю в голосі заговорив Василь. – Те, що я маю, для нас обох вистачить…
– Так, але твої батьки захочуть для тебе дружину з посагом…
– А я не хочу ніякої іншої! – вигукнув він. – Або ти, або ніхто. А я вже досить літ маю, я не недоросток якийсь і сам маю право вибирати таку жінку, яку хочу. Ось і все. А якщо батькові це не подобається, то його ласка мені не потрібна. Я здоровий, сильний, на хліб зароблю сам. Бо що світ замалий?..
– Що ти говориш, Василю? – зітхнула Донка. – Сам знаєш, що проти батькової волі нічого не зробиш.
Василь нахмурився. Дійсно, його ставлення до батька полягало у нещадному підпорядкуванні, і хоч в раптовому пориві йому могло спасти на думку, щоб збунтуватися проти батькової волі, він знав, що не може цього зробити, і якби стало що до чого, він все одно підкориться його волі.
– Як би там було, – нарешті сказав він, – спершу треба спитати батька. В голові не вкладається, якщо він професорові сказав, що це моя справа, а мені заборонив обрати ту, яку хочу.
– Бо йому навіть на думку не спаде, що ти можеш обрати таку бідну, як я. І краще його про це не питай.
– Чого це я не повинен спитати?
– Бо що я, нещасна, тоді робитиму? Твій батько вижене мене з дому, назве невдячною, скаже, що я так відплатила за його доброту. Ні, Василю, краще не питати.
Вони поверталися додому в поганому настрої. Василь мовчки й повільно рухав веслами. Він ні на хвилину не погоджувався з відмовою Донки. Справді, його бажання сказати батькові про намір одружитися з Донкою могло викликати його гнів і цей гнів міг бути спрямований проти Донки. На це Василь не міг піти. Треба було придумати такий спосіб вирішення справи, щоб у жодному разі не нашкодити Донці. А був лише один спосіб: дізнатися думку батька, перш ніж сказати йому щось конкретне. Тут, звичайно, Василь не міг розраховувати на власні сили і вирішив знову піти по допомогу до професора.
Прив’язуючи човен до кілка, він сказав Донці:
– Ось побачиш, все буде добре. Найголовніше, що зараз я вже знаю, що тобі подобаюся.
– Як ніхто інший, – ледь чутно прошепотіла вона.
Він знову хотів обійняти її, але тут на містку з’явився рудий Віталіс.
– Підеш, Донко, після вечері зі мною до Радолішок? Сьогодні субота і показують кіно.
– Краще не підемо, – сказала вона після певного вагання.
Він же наполягав доти, поки вона не погодилася.
Розділ X
Ця неділя була не така, як інші. Прокіп повернувся зі служби раніше, ніж зазвичай. З дому поспіхом виносили всі лави, табуретки та стільці, розставляючи їх у тіні під деревами. Не минуло й години, як двір наповнився возами й бричками. Більшість приїжджих були люди старші, серйозні господарі з найближчої околиці, але були й такі, що прибули із сіл за двадцять чи навіть тридцять кілометрів. Нарада, судячи з усього, не мала тривати довго, бо коней не випрягали. Баби залишилися на возах, а селяни пішли під дерева і порозсідалися тут.
Зустріч розпочав пан Валентин Шуба, найповажніший і найстарший серед прибулих, усіма шанований господар з Рачковиць:
– Ми зібралися тут, щоб поговорити, на думку Прокопа Мельника, про корисну на благо людей справу та Божу славу. Ви всі знаєте, про що йдеться, хоч ми люди й небагаті, але самі б, звичайно, не могли дозволити собі таку будову, але вірю: щойно це почнеться, то не один до нас приєднається або своєю роботою, або матеріалом, або грішми. Тільки дурень не розуміє, що це піде на користь нам усім, нам і всій околиці. А при цьому належить висловити вдячність професорові, бо для нас – це велика честь, що він повернувся в наші краї, хоча міг сидіти у далекому місті.
– Звісно, звісно, – обізвалося багато голосів.
Шуба продовжив:
– Тоді і йому ми мусимо виявити доброзичливість, і собі добре зробити. На щось велике нас не вистачить, але, думаю, чотирикімнатну будівлю, ґонтом криту, можемо поставити. Наш господар, Прокіп Мельник, готовий під будівлю записати десятину площі, громада з Рудзішок обіцяла дерево. А тепер ми маємо порадитись, хто візьметься звести стіни, хто зможе закласти фундамент, зробити столярку та інше. Цеглу для печей і коминів, а також скло для вікон ми з моїм швагром Зубарем беремо на себе.
Шуба закінчив і настала така довга тиша, що, здавалося, зібрані тут люди не підтримують запропонований проект. Однак помилився б той, хто б так подумав. Тутешні люди не полюбляють поспішати, також не люблять вони висуватися перед сусідами. Їм неприємно бути звинуваченими у відсутності самовладання, і тут найбільше цінувалася витримка.