Першим обізвався бородатий, добре збудований і сильний Іван Балабун, старовір із Нескупи, не лише добрий хлібороб, але й столяр, якого цінували у навколишніх селах. Від себе та від імені своїх братів він пообіцяв виконати всі столярні роботи, а його слово багато чого вартувало. Наступний пан Юзеф Петруніс з села Бервінти від імені своєї громади (оскільки він займав посаду сільського голови) пообіцяв, що привезе ґонт та виконає покрівельні роботи. Люди з Віцкун, які найкраще були обізнані з теслярською справою, запевнили, що поставлять зруб. І так одна за одною сипались обіцянки, а Прокіп Мельник докладно все записував на великому аркуші паперу. Коли все було визначено, присутні один за одним поставили свої підписи внизу. Власне підписів було небагато. Серед десятків присутніх лише кількох можна було назвати письменними. Решта замість прізвища ставили три хрестики. Але це жодним чином не применшувало відповідальності зобов’язань: по-перше, через те, що було зроблене після довгих роздумів, а по-друге – з доброї волі.
Тільки тепер усі гуртом пішли до прибудівки, а Прокіп зайшов усередину. І хоча це була неділя, він застав Вільчура при роботі – той був зайнятий приготуванням якихось трав.
– Що там, Прокопе? – Вільчур підвів голову. – Здається, у тебе багато гостей.
– Не гості це, – заперечив мельник. – У справі вони прибули, і вже більше до тебе, ніж до мене.
– До мене? – здивувався Вільчур.
– То так. Тебе цікавило, куди їжджу і пощо, то тепер вийди перед хату, то й дізнаєшся. Там уже всі чекають.
Вільчур, заінтригований, не міг зрозуміти, що відбувається.
– Що ви там надумали? – з недовірою запитав він.
– Йди, йди, то й дізнаєшся.
Селяни привітали Вільчура низькими поклонами. Найбільш красномовний серед них, Шуба, вийшов наперед і сказав:
– От прийшли ми, пане професоре, подякувати, що повернувся до нас. Але те, що сказати дякую, то ми знаємо. Найкращі слова рознесуться вітром, і нічого не залишиться. Так от, ми вирішили, щоб наша подяка була не лише на словах. Грошей від нас, ти, пане професоре, брати не хочеш, а ще й ліки безкоштовно роздаєш. І ми чули від Прокопа, що ти намірився тут, у наших краях, побудувати лічницю, але всі твої гроші розійшлись на ті ліки. Тож Прокіп приїхав до мене і каже, щоб ми самі, для твоєї вигоди і нашої, звісно, користі, спільними силами побудували лічницю. Ми радились, радились, і ось що з ради тієї вийшло…
Тут Шуба розгорнув аркуш паперу, надягнув окуляри і, затинаючись, почав читати те, хто що обіцяв і пропонував. Потім поважно склав папір і подав професорові, кажучи:
– Невелика це справа, але ми думаємо, що й тобі буде приємно, та й честь для нашої околиці немала, бо й у самому містечку лічниці немає. Кожен зробить що зможе. Багатші грішми чи матеріалами, бідніші роботою чи перевезенням. Прийми це від нас, пане професоре, позаяк від серця даємо хто що може. Невелика буде ця хатина, але живи в ній і лікуй нас довгі роки.
Вільчур був настільки зворушений, що не міг стримати сліз, які набігли йому на очі. Він знав цих людей давно і добре, але не припускав, що в них так багато доброзичливості, що вони здатні на такі серйозні жертви. По черзі він обійняв Прокопа, Шубу, Балабуна, Петруніса та всіх інших.
– Я вам цього ніколи не забуду, добрі люди, – повторював він, не приховуючи свого зворушення.
Відразу почали радитись, як має бути розпланована будівля лічниці. Для кращої орієнтації всі вирушили на пагорб, де її збиралися звести. Керувати будівництвом доручили досвідченому теслі з Віцкунів, панові Курковичу, а загальний нагляд було покладено на Шубу і Прокопа Мельника.
Коли вже всі роз’їхались, Вільчур сказав:
– Тож ти мені зробив великий сюрприз, Прокопе. Я тепер лише здогадався, що ти скрізь їздив по сусідах, аби переконати людей на цю лічницю. Не легко, мабуть, це тобі йшло…
– Попервах, поки я не пояснив, що й до чого, це, зрозуміло, було непросто. Але пізніше, як довідались, що той і тамтой уже погодились, цей обіцяв те, інший – тамте, то й більше знайшлося. Коли почнемо роботу, напевне прийде ще не один.
– А коли хочете розпочати? – спитав Вільчур.
– Немає потреби відкладати. Завтра почнуть звозити камінь на фундамент, тому завтра й почнемо копати.
Прокіп говорив звичайним тоном і намагався не виявляти гордості, яка переповнювала його від усвідомлення того, що його задум перетворюється в життя. Дійсно, в понеділок з раннього ранку почали з’їжджатися вози з камінням, кілька людей приїшли з Нескупи, кілька з Радолішок і троє литовців із Бервінт з лопатами та кирками. Пан Куркович жовтим складним метром, який виглядав з-за халяви, і котушкою шпагату вимірював, обчислював і позначав площу. Зранку падав дощик, але це не перешкоджало робітникам.