У тиші операційної зали електричний годинник з незмінною точністю вибивав секунди. Довша стрілка власне наближалася до одинадцятої хвилини, коли доктор Кольський, спостерігаючи за пульсом пацієнта, швидко повернувся до фельдшера за своєю спиною і нетерпляче махнув рукою.
Слів не треба було.
Вправні пальці фельдшера вже наповнили шприц, і за мить голка занурилася під шкіру пацієнта. Минуло ще дві хвилини, і процедуру треба було повторити.
На вісімнадцятій хвилині професор Вільчур змушений був перервати операцію.
Операційну наповнював тупіт швидких кроків. Візок з кисневим апаратом. Штучне дихання. Нові ін’єкції.
На двадцять п’ятій хвилині пацієнт помер.
Причина смерті не вимагала ніяких пояснень. Усім було зрозуміло: серце оперованого не витримало наркозу. Професор Вільчур зняв рукавички й маску, на його обличчі застиг якийсь кам’яний вираз. Йому не було чим докоряти, і все ж смерть людини в клініці під час його операції, операції настільки тривіальної, була для нього ударом.
Він іще не замислювався над тим, яку хвилю викличе цей трагічний випадок, які матиме наслідки. Для нього особисто жахливим було те, що в клініці, якою він керував, через якусь незрозумілу недбалість, чиюсь помилку чи непорядність вбито чоловіка, який іще півгодини тому з посмішкою і довірою віддав в його руки турботу про своє здоров’я та життя.
У поглядах персоналу Вільчур побачив відображення власних думок. Він без жодного слова вийшов з операційної. У роздягальні повільно зняв халат, ніби був перевантажений неймовірною втомою.
Зайшовши до свого кабінету, він застав там майже весь старший склад клініки: доктора Ранцевича, доцента Бернацького, у якого з’явився нервовий тик; Добранецький мовчки палив сигарету, Кольський був блідий і з похмурим обличчям; також були там Жук, доктор Люція Канська та ще декілька інших. Панувала цілковита тиша. Професор Вільчур підійшов до вікна і через деякий час, не дивлячись на лікарів, запитав:
– Хто з колег-терапевтів сьогодні чергував?
Після невеликої паузи обізвалася тремтячим м’яким голосом доктор Канська:
– Я, пане професоре.
– Пані? – ніби з легким здивуванням запитав Вільчур. – Ви його обстежили перед операцією?
Тепер він повернувся і з докором подивився на неї. Власне вона, до якої мав найбільшу симпатію, якій найбільше довіряв, якій, як молоденькій лікарці, передрікав найкраще майбутнє, саме вона так жахливо знехтувала…
– Чи ви його забули оглянути?
Доктор Люція кивнула головою:
– Я не забула, пане професоре, але коли я зайшла в його палату, там застала професора Добранецького. Професор Добранецький сказав мені обстежити іншого пацієнта… тому я подумала, що Доната він уже оглянув сам… Так я зрозуміла, ось таке в мене склалося враження.
Очі присутніх звернулися до Добранецького, який трохи почервонів і знизав плечима.
– Чи оглянув його колега? – спитав Вільчур.
Гнів спалахнув у погляді Добранецького.
– Я? З якої причини? Зрештою, це обов’язок чергового терапевта.
Його високо піднята голова і напружені риси обличчя виражали обурення.
– Мені здавалось… – почала доктор Люція зі сльозами в голосі, – у мене склалося враження…
– І що з того? – іронічно спитав Добранецький. – Ви завжди виконуєте свої обов’язки, обов’язки, від яких залежить життя пацієнта, лише тоді, коли ви нічого не думаєте, якщо у вас немає якихось там вражень?..
Доктор Люція покусувала губи, щоб не розплакатися.
Тишу перервав роздратований голос доктора Кольського:
– Я зустрів колегу в коридорі, і вона сказала мені, що пан професор це зробив… Що професор – особистий знайомий Доната…
Добранецький нахмурився.
– Так, я зазирнув до нього як до давнього знайомого, щоб перекинутися кількома словами. Звичайно, я б послухав його серце, якби мені прийшло в голову, що ви так легковажно поставитесь до свого обов’язку.
Сльози котились по обличчю Люції. Її губи тремтіли, коли вона говорила:
– Я не знехтувала… Я була переконана, що… я не можу присягнути, але я майже впевнена, що ви дали мені зрозуміти, що ви сам цим займетесь, бо… Я… ніколи…
Останні слова заплуталися і розпливлись у схлипуванні.
– Якщо тут і є чиясь вина, – вибухнув Кольський, – то в жодному разі не панни Люції!
На обличчі професора Добранецького з’явився темний рум’янець. Він зробив крок назад і вигукнув: