Увесь млин і всі його мешканці перейнялися розпочатою справою. Люди, які приїхали за медичною порадою, якщо мали сили, також почали допомагати на будівництві. Пагорб, на якому вони працювали, знаходився лише за кілька сотень кроків від млина, і його було видно як на долоні. Тож коли Люція, ще нічого не знаючи, прийшла з містечка, вона була заінтригована картиною, що відкрилася її очам. Звичайно, протягом дня, приймаючи пацієнтів, виконуючи незначні операції, роблячи перев’язки та подібні дії, вона з’ясувала у Вільчура, що відбувається, тільки отримувала випадкову інформацію. Увечері ж професор відвів її на будівельний майданчик і все пояснив.
Він був збуджений тим, що відбувалось, такий жвавий, захоплений. З юнацькою енергією робив плани на майбутнє.
– Це лише початок, панно Люціє. Це лише початок. Ви побачите! Наш приклад підхоплять в інших місцинах. Сотні лікарів, приречених байдикувати в місті, нарешті зрозуміють свою місію і віддадуть себе тихій роботі у далекій провінції, де населення майже повністю позбавлене медичного обслуговування, де рівень смертності серед дітей як і раніше жахливий.
Вона захоплено підтакувала, а він продовжував:
– Подивіться. Без будь-якого тиску ці люди показали, що їм не байдужі питання гігієни, розуміють громадський обов’язок, хочуть рухатися вперед. О, бачите, декларанти майже усі підписалися на цьому папері хрестиками. Майже всі неписьменні. Вони темні, але прагнуть світла. Вони хочуть прогресу. І кожен в міру своїх можливостей бажає до цього спричинитись. Зрештою, ніщо не змушувало їх робити жодні пожертви, ні наказ влади, ні обов’язки. І візьміть до уваги, що тут переважно живуть бідні люди…
Вільчур засміявся і додав:
– А найбільший сюрприз вони встругнули Омелі! Зараз у мене для нього є бальзам на рану. Він робить вигляд, ніби нічого не сталося, але ця історія його явно вибила з колії. Його цинізм і скептицизм раптом втрачають ґрунт під ногами. Я не можу повірити. Як він досі ще не зробив жодного ущіпливого зауваження. Він лише щось бурмоче собі під ніс.
– Гадаю, – засміялася Люція, – він швидко відновить своє красномовство, щойно звикне до нової для нього реальності. Але я зізнаюся вам, пане професоре, що не очікувала від цих людей такої пожертви, хоча я, можливо, знаю їх навіть краще, ніж ви.
Професор обурився:
– Ви знаєте краще за мене? Ви жартуєте? За два місяці!
Люція зрозуміла, що бовкнула дурницю, і сказала:
– Але ж зрозуміло, що це жарт!
Насправді вона зовсім не жартувала. З моменту приїзду сюди, згідно з її первісними планами, вона не обмежувалася допомогою професорові, але дуже часто виїжджала в сусідні селища. Під різними приводами заглядала в халупи, знайомилась як з дітьми, так і з дорослими. Роздавала ліки, лікувала незначні захворювання, перев’язувала та лікувала занедбані рани. Але, здебільшого займалася тим, що розтлумачувала сільським жінкам значення чистоти, закликала частіше мити посуд, користуватися постільною білизною, купатися, відчиняти вікна й провітрювати задушливі кімнати, поясняла, що тримання домашніх тварин та птиці в хатині негативно впливає не тільки на здоров’я людей, а й тварин. Й оскільки вона була наділена здатністю впливати на оточуючих, ті села, які вона відвідувала частіше, поступово почали виглядати охайніше. Зрозуміло, на місцеве населення впливав і той факт, що Люція була асистенткою Вільчура і діяла ніби в промінні його авторитету. У будь-якому разі вона швидко завоювала довіру близьких поселень і людську прихильність.
Нерідко до неї зверталися за порадою з різних питань, які не мали нічого спільного з її професією. І справді, вона мала право сказати, що знає місцевих жителів краще за професора.
Тому вона слушно зауважила:
– Знаєте, пане професоре, не слід надто сподіватися, що вчинок цих людей буде широко підтриманий. Хіба що по всій країні розійдеться кілька тисяч професорів Вільчурів.
– Я ж казав вам, що лікарі обов’язково вирушать у село.
– Так, – погодилась вона. – Але тут, власне, йдеться не про будь-якого лікаря, а про людину, до якої люди будуть ставитись з пієтетом, як ставляться до вас.
– Ви помиляєтесь, панно Люціє. Моя особа тут відіграє дуже другорядну роль. Це не моя ініціатива і не я закликав їх будувати лічницю. Вони самі це придумали, вирішили й організували. Я навіть пальцем не поворухнув.