– І все ж… – Люція завагалася. – Однак ви приходите сюди.
– Приходжу тому, що люблю це місце, люблю шум цих старих дерев, тишу і спокій, а по-друге, тому, що це пов’язано з моїм життям. Як ви знаєте, саме тут я відновив свою пам’ять… Я буваю на цьому кладовищі досить часто й ніколи нікого не зустрічаю. Іноді треба усамітнитися від людей. Навіть від найближчих і найдорожчих.
– Отже, мені шкода, що ви зустріли мене тут, бо я порушила вашу самотність. Я вже втікаю і залишаю вас самого.
– Ні-ні, – не погодився Вільчур, тримаючи її за руку. – Я піду з вами.
Відразу за брамою на сонці ледь коливалися високі жита.
– Ви навіть не усвідомлюєте, яка радість для мене ваше товариство.
Люція посміхнулася.
– Отже, ви не зараховуєте мене до найдорожчих і найближчих?
Вільчур задумався і, дивлячись їй просто в очі, сказав:
– Власне кажучи… ви єдина мені дорога й близька істота на світі…
Сльози Люції залили очі, й вона мимоволі обхопила руками його шию.
Він схилився над нею і щиро поцілував в щоку. Наступної миті рішучо звільнився від її обіймів, говорячи:
– Ходімо… Ви відчуваєте, як пахнуть ці жита?.. Такий чудовий вечір… Думаю, що його красу я відчуваю глибше, оскільки в мене було так мало прекрасних моментів у житті. Звичайно, я інколи тішився. Але найчастіше радістю оточуючих…
Вони йшли вузькою польовою стежкою, яка примхливо звивалась між житом, по краях барвисто заросла волошками й куколем. Тут і там біліли великі грона рум’янку.
– Я не філософ, – говорив Вільчур, – я навіть не мав часу подумати над цими речами. Але тепер я просто запитав себе, що таке щастя? Що слід назвати щастям? І я помітив дивовижну річ. Ви знаєте, панно Люціє, що не можна дати точного визначення щастя, тому що людина в різному віці цілком по-іншому розуміє його. Пам’ятаю, як ще був у гімназії, думав, що можу бути щасливим лише тоді, коли стану мандрівником, мореплавцем. Пізніше, будучи студентом, я уявляв собі щастя здобуттям слави. Потім до слави додав гроші – для того, зрозуміло, щоб мати змогу все це поставити біля ніг коханої дівчини… Скільки еволюції, а точніше, яка постійна еволюція.
– А як ви собі тепер уявляєте щастя? – спитала Люція.
Вільчур відповів не одразу.
– Зараз… – він посміхнувся до неї. – Ось так уявляю собі щастя: тут теплий і погожий вечір, і запашне жито, і пані з добрим кохаючим серцем, там – доброзичливі та шановані люди, які потребують нашої допомоги, і спокійне життя без бур, потрясінь, несподіванок. Авжеж. Саме так як я розумію щастя сьогодні… І думаю, що це для мене його остання картина.
Так вони дійшли до гостинця.
– До побачення, панно Люціє, дуже вам дякую, – сказав Вільчур і кілька разів поцілував її руку.
Вона хотіла знову притулитися до нього, але їй це здалося незручним. Йдучи до Радолішок, вона думала: «Ну, нарешті, нарешті…»
Вона так сяяла, що це навіть привернуло увагу пані Шкопкової, яка, подаючи Люції картоплю з кислим молоком, зауважила:
– А у вас, мабуть, сьогодні щось приємне сталося. Пані така весела.
Люція засміялася:
– Ви вгадали: справді зі мною трапилось щось дуже гарне.
Пані Шкопкова не була б жінкою, якби їй не прийшло в голову, що тут йдеться про якогось чоловіка. А позаяк щиро любила свою квартирантку, вона сказала:
– Так собі думаю, хто б тут, в нашій околиці, пані лікарці міг приглянутися. Тут-бо немає жодного підходящого пана.
Люція від щирого серця розсміялася:
– А я все-таки знайшла.
Шкопкова, задумавшись, примружила одне око.
– Це ж, мабуть, не молодий пан Чарковський. Він же ще дитина.
– Ні, ні…
– А не брат священника? Чоловік, звичайно, порядний, але це не для вас. А може, дідич із Ковалева?
Люція, не перестаючи сміятися, заперечно похитала головою.
– Ну, я справді вже не знаю, хто, – з неприхованою стурбованістю в голосі сказала пані Шкопкова. – Я справді не знаю. Тут більше нікого немає. То, може, хтось, хто живе далі?
– Ні, це хтось, хто поруч живе.
– Ну, то я вже не можу вгадати, – примирливо сказала Шкопкова. – Тут люди, коли побачили пані докторку з цим молодим Чарковським, то вже щось там балакали. Інші згадували, що дідич з Віцкунів хоче з вами женитися. Але ж це закоренілий старий холостяк, то я не вірила. Так само не вірила, коли пані Янковська оповідала, що пані лікарка за професора Вільчура збирається. Я сказала їй: «Моя пані Янковська, про що дурне ви говорите? Він людина у віці. Йому до труни ближче, ніж до женячки». Так само і з цим братом священника. Не підходить. Недостатньо освічений і що це за чоловік, який живе з чиєїсь милостині, а сам нічого не робить.