Люція нічого не відповіла. Вона щойно закінчила вечерю і, встаючи, дала зрозуміти пані Шкопковій, що не має часу на подальшу розмову.
Дійсно згадка цієї жінки про Вільчура була болючою. Чи й справді люди вважають його таким старим?.. Його, такого сповненого енергії, такого невтомного у роботі, такого молодого душею. Зрештою, міцного тілом…
Кілька днів після цієї розмови Люція не могла отямитися. Нарешті вона позбулася неприємного враження під час подорожі у місто. Зрештою, було б смішно брати до уваги чиюсь думку з цього приводу. А особливо простих людей, які мислять найпримітивнішими категоріями.
Після повернення знайшла лист від Кольського. Він повідомив, що вже все, що просила Люція, купив і надіслав поштою. Про себе писав стисло: багато працює, заробляє все більше грошей. У клініці у нього хороші стосунки, адже його підтримує лікар Ранцевич, який на даний момент є заступником професора Добранецького. Тепер Добранецький у клініці буває дедалі рідше. Він скаржиться на якісь недуги, на головні болі. За порадою Ранцевича було скликано консиліум, який не знайшов нічого значущого і виснував, що причиною, мабуть, є печінка та загальне виснаження. Ймовірно, цими днями Добранецький поїде до Марієнбада, щоб підлікувати печінку. За його відсутності Ранцевич візьме на себе керівництво клінікою, а посаду Ранцевича обійматиме Кольський.
«Тому, – писав далі він, – я цього разу не прошу дозволу приїхати до Радолішок. Вони мене не відпустять ні на день. Мене мучить нестерпна туга. Молоде подружжя поселилось у вашій колишній квартирі. Я часто там проходжу. У вікнах завжди повно квітів. Мабуть, вони щасливі. Чим частіше я думаю про вас, тим глибше переконуюсь, що ви маєте рацію. Щастя полягає в тому, що ти можеш віддати коханій людині все, що маєш. Колись я не міг цього зрозуміти. Видно, треба страждати, якщо хочеш чогось навчитися. У своєму останньому листі ви не згадали ані словом про свої власні плани. Ви знаєте, про що я кажу. Як би мені хотілося мати вашу фотографію, подивитися, як ви виглядаєте сьогодні. Гадаю, це не надто нахабне прохання, ви не відмовите мені?..»
У постскриптумі, як завжди, були короткі привітання професорові Вільчуру, які Люція, передаючи їх адрестові, мусила прикрашати уявними щирими словами.
Цього разу Кольському довелося чекати відповіді від Люції довше, ніж зазвичай. По-перше, багато часу займало фотографування у місцевого фотографа-напівлюбителя, по-друге, Люція, як ніколи, була зайнята устаткуванням лікарні. У зв’язку з відкриттям установи виникла потреба у дотриманні різних офіційних формальностей. Тому вона навіть мусила їздити у повіт за майже сорок кілометрів.
Як на місцеві умови, лікарня виглядала дуже добре. З ґанку був вхід у простору кімнату, яка мала служити приймальнею. Ліворуч були дві великі кімнати. Одна – облаштована під лікарняну палату на чотири ліжка, друга – амбулаторія, а за перегородкою – операційна. За приймальнею праворуч містилися три менші кімнати: одна, окрема, мала служити аптекою та складом трав. Тут також було визначено місце для Омели. Інші дві призначалися на для Вільчура та Люції. Звичайно, ні професор, ні вона не говорили про це між собою. Однак коли під час будівництва пан Куркович запитав професора, чи з’єднувати ці кімнати дверима, Вільчур відповів:
– Думаю, що так. Якщо вони не потрібні, то їх завжди можна замкнути.
Насправді він не мав великої охоти перебиратись у лікарню. Він охочіше б залишився у старій прибудівці, до якої звик. Та й там він не міг довго залишатись, адже після Різдва мало відбутися весілля Василя, й, можна було здогадатися, що молоде подружжя оселиться власне у прибудівці, хоча Вільчурові про це ані словом ніхто не обмовився.
У першу неділю після жнив відбулося освячення лікарні та її відкриття. Зібрався величезний натовп селян з довколишніх сіл, навіть повітовий лікар приїхав, щоб познайомитися з професором Вільчуром. Доктор Павліцький, хоч і отримав запрошення, демонстративно не прибув. Освятив лікарню пан-отець Грабек із Радолішок, який також виголосив прекрасну промову, подякувавши Вільчурові за те, що той вирішив оселитися у цих краях і працювати для місцевого люду. Він також підкреслив заслуги людей, які, будуючи лікарню, подали такий прекрасний приклад іншим. Далі Вільчур сказав кілька теплих слів, і церемонія відкриття закінчилася. Однак люди довго не роз’їжджалися, уважно розглядаючи все, цікавились деталями та хвалили міцну конструкцію будівлі.