Насправді щойно збудована лікарня була дуже схожа на сільські лікарні, яких сотні й тисячі було на Заході. Вона вирізнялася серед них лише тим, що у приймальні стояла скриня, до якої пацієнти могли, якщо хотіли й могли собі це дозволити, складати привезений гонорар у вигляді масла або яєць, або шматка сала чи торбини зерна. Ці запаси мали б використовуватися як для лежачих хворих, так і на утримання лікарні. Біля скрині також поставили бляшану скарбничку на грошові пожертви, хоч такі бували надзвичайно рідко.
Наступного дня після того як лічниця розпочала роботу, з’ясувалося, наскільки вона була потрібна. З Нескупи привезли дочку одного господаря, яка напоролася на вила і майже помирала. Під вечір з Віцкунів доправили наймита з панського двору з розтрощеною ногою, яка потрапила в молотарку. Цей пацієнт вирізнявся серед інших тим, що власник маєтку пообіцяв заплатити за його лікування. У принципі, лікарня мала служити тільки бідним людям, селянам з навколишніх сіл, які своїми руками чи руками родичів сприяли її зведенню.
Переїзд професора та Омели відбувся лише у четвер, а в п’ятницю з Радолішок привезли речі Люції. Оскільки новина про відкриття лікарні розійшлася широко, приплив пацієнтів також збільшився. Тому професор з вдячністю прийняв пропозицію Донки, яка запропонувала допомогу при перев’язках хворих.
Робота в лікарні перейшла у звичайний режим. Хворі прибували з раннього ранку. У Вільчура та Люції протягом дня не було багато часу на розмови. Натомість вечори вони завжди проводили разом. Тоді вони йшли на довгі прогулянки. Омела іноді супроводжував їх. Однак він вважав за краще сидіти в корчмі у Радолішках. До своїх функцій у лікарні він ставився з властивою йому безцеремонністю. Він часто був відсутній саме тоді, коли був найбільш потрібний, або з ґанку виголошував селянам промови, нашпиговані іноземними словами.
– Це дивно, – говорила Люція. – Я ще ніколи не бачила цього чоловіка тверезим, але так само ніколи не бачила його й п’яним. Схоже, він свідомо підтримує стан алкогольного збудження.
– Авжеж, – підтвердив Вільчур. – Це своєрідна спроба втечі від реальності, свідоме бажання деформувати уявлення про навколишній світ. Безсумнівно, що в основі тут лежить якась трагедія, яку довелося пережити цьому бідоласі. Чи ви не пригадуєте нічого зі свого перебування у Сандомирі, що могло б наштовхнути на слід його переживань?
Люція заперечливо похитала головою.
– Я тоді була маленькою дівчинкою. На той час моїй тітці було понад тридцять. Я не пам’ятаю, щоб колись в її домі називали прізвище Омела.
– Прізвище, мабуть, ні. Я не знаю, як його звати. Він, мабуть, свідомо приховує своє справжнє ім’я, подаючи перше-ліпше, яке спаде йому на думку. Ви пам’ятаєте нашу розмову у вагоні?
– Так, – кивнула Люція.
– Ви пам’ятаєте, як вразило його ваше прізвище. Я ніколи – ні до, ні після цього – не бачив його у такому потрясінні. Навіть зникла його цинічна усмішка. На деякий час він позбувся презирливо-іронічної балакучості.
– Я пам’ятаю, – сказала Люція. – Зізнаюсь вам, що я також була дуже заінтригована. Я знаю лише одне: дядина перед весіллям вважалася однією з найкрасивіших наречених Сандомира і що користувалася великим успіхом.
– Вона була гарна?
– Авжеж. Дядько дуже любив її.
– А вона? – спитав Вільчур.
– Я думаю, що вона була найкращою дружиною. Вона належала до тих жінок, які навіть не припускають, що можна зраджувати чоловіка. Якщо між нею і цим чоловіком щось колись трапилося, я впевнена, що не роман.
– Ніколи не можна бути впевненим у таких справах, – зауважив Вільчур.
– Звичайно, – сказала Люція.
– Гіркота, з якою Омела згадував ваш тітку, свідчить про те, що з нею його щось єднало. І, я думаю, щось непересічне. Мені здається, що це, власне, вплинуло на все його життя.
Люція задумалась і сказала:
– Після тітки залишились папери, які я ще не переглянула. Можливо, в них знайду пояснення цієї справи.
Вільчур зацікавився:
– Папери?.. Ви їх тут маєте?
Вона заперечила рухом голови.
– Ні. У Варшаві, в родини Зажецьких. Це скриня тітки з книжками, листами та різними дрібницями. Я не переглядала цього. Тепер же я напишу до Місі Зажецької, щоб надіслала цю скриню з рештою моїх речей.
Вільчур сказав:
– Я б дуже радив вам, дорога панно Люціє, утриматися від привезення сюди своїх речей. Хто знає, чи вам тут не набридне швидше, ніж ви думаєте, і чи не захочеться повернутися до Варшави?