– Я це розумію, – сказала Люція. – Але те, що ви погано говорите про людей, які зберігають чиїсь листи, не може стосуватися моєї дядини. Пакет був давно запечатаний сургучем, і тітка, мабуть, не заглядала в нього з того часу, коли знала автора цих листів. Зрештою, я не знаю, чи там лише листи. У пакунку також можуть бути якісь пам’ятні речі…
– Це одне й те саме, – Омела сердито перебив її. – Яка різниця? Пам’ятні речі також походять від чиїхось почуттів, з якихось думок. З того моменту. З даного настрою.
Люція, роблячи вигляд, що не помічає аж надто особистого ставлення до справи, запитала:
– Отже, ви думаєте, що я радше маю це спалити?
– Не радше, а обов’язково і то якнайшвидше.
– Може, ви й маєте рацію, – байдуже сказала вона. – Я буду дотримуватися вашої поради.
За хвилину додала:
– Спершу я хотіла відкрити пакет і подивитися, чи не знайду детальнішу інформацію про адресата. Але подумала собі, що це може бути недотримання таємниці, яка комусь зашкодить. Авжеж. Найкраще буде спалити.
Омела іронічно засміявся.
– Якби люди були розумнішими, вони б такі речі палили набагато раніше: іще до того, як їх відправити. Пізніше важко повернути листи. І язикаті нишпорки з часом знаходять їх, потім опублікують друком. Найінтимніші, найсвятіші людські таємниці розтягнуть по своїх смердючих вулицях і ринках, як собаки, які вирили кості небіжчика!.. Звичайно, щоб отримати таку честь, треба бути відомим. Треба все життя різати себе, бути героєм чи великим поетом, віддавати нації свою душу, розум і кров. Тільки тоді вдячні нащадки вшанують тебе, витягуючи твої таємниці, твоє особисте життя, твоє найсокровенніше. Якщо хтось за життя не здобув слави, має задовольнятися меншим. Має обмежитися надією, що його листи потраплять до рук лише нечисленної купки любих спадкоємців.
– Інколи буває інакше, – зауважила Люція. – Як, наприклад, у цьому випадку. Сама адресатка, моя тітка, не хотіла, щоб листи отого чоловіка потрапили в руки нікому чужому.
Омела знизав плечима.
– Чому ж вона тоді їх не спалила?
– Напевно, тому, що думала, що автор може попросити повернути. І бачите, вони потрапили мені в руки, і я теж не заглянула у них. А незабаром вони перестануть існувати, більше не наражаючись на людську цікавість.
Омела встав. Його обличчя виражало старе, цинічне та байдуже ставлення до навколишнього світу.
– Дуже приємно розмовляти з вами, carissima, але я більше часу вам не можу присвятити. Обов’язок кличе мене. Мушу спричинитися до благополуччя батьківщини, виливаючи у свій шлунок певну дозу рідкої картоплі.
– Аби тільки ця доза не була занадто велика, – з усмішкою сказала Люція.
– Не хвилюйтесь. Я строго обмежуся такою, яка припадає на одну голову згідно з офіційною статистикою споживання алкоголю. Якщо це буде подвійна доза, будь ласка, не сердьтеся, бо така голова, як моя, потребує вдвічі більше.
Люція дивилася йому услід. Жарти Омели не ввели її в оману. Вона добре знала, що всі його думки зосереджені на колишніх переживаннях. Він здався їй зараз ближчим до того Юліуша із щоденника тітки.
Того вечора вона сказала Вільчурові:
– Тепер я вже без тіні сумніву знаю, що Омела – це той чоловік, який був першим коханням моєї дядини.
Вільчур запитав:
– Він хотів, щоб ви повернули йому пакет з листами?
Вона заперечила рухом голови.
– Ні.
Вільчур усміхнувся.
– Я цього очікував.
– Серйозно? Признаюсь, для мене це була справжня несподіванка.
– Бо ви його знаєте надто мало. Люди його типу не люблять порпатися у минулому, яке вони колись перекреслили самі або яким доля це минуле перекреслила.
– Перекреслити – не значить забути, – зауважила Люція.
– Авжеж однак це означає хотіти забути. Хоча у таких випадках хотіти ніколи не означає могти…
Того дня Люція спалила всі листи та папери дядини. Вона жодним словом не обмовилась про це Омелі, очікуючи, що він сам спитає. А він лише через тиждень під час розмови підкинув недбале питання:
– А що ж ви, senorita, зробили з тим, що залишилося після вашої шановної родички?
– Я зробила так, як ви порадили, – відповіла вона. – Я все спалила. Але я вам зізнаюся, боюся, чи не буду про це жаліти. Хтозна, чи людина, якій могло б залежати на цих паперах, колись зголоситься і захоче забрати ці речі.
Омела скривив вуста.
– О, darling. Наскільки я знаю людей, цього точно не станеться.
– Якби я була така впевнена, як і ви, я б не мала докорів сумління, що вчинила надто легковажно.