Відповідь на ці сумніви з’явилась раніш, ніж він очікував. Посланець приніс її у вигляді листа. На аркуші паперу вона написала лише кілька слів:
«Я обов’язково мушу відвідати Стефу в Констанціні. У неї знову напад. Я в розпачі, що сьогодні не побачу тебе. – Н.»
Він стягнув до кишені за чайовими і запитав посланця:
– О котрій вам передали цей лист?
– О п’ятій, прошу пана. Але не я його взяв, тільки мій колега, а як він не міг, то передав мені. А я не думав, що це щось термінове.
Після того як посланець пішов, Кольський ще раз прочитав лист і зневажливо відкинув далеко від себе. Папірець, як бумеранг, затріпотів у повітрі і впав йому під ноги. Він підняв його й розірвав на дрібні шматочки.
– Ось так!.. Так, дорога пані! Ми ще побачимо.
Кольський узяв капелюх і швидко збіг сходами. Поруч не було таксі. Коли він нарешті його знайшов, настільки заспокоївся, що замість того, щоб їхати на Фраскатті, наказав їхати у клініку. Тут його не очікували, а оскільки нікого зі старшого персоналу не було, він спіймав у своєму кабінеті двох медсестер, які попивали каву й заїдали тістечками в компанії якогось незнайомця. Він був такий розгніваний і так бажав помсти, що грубо сказав:
– Яким правом ви сюди зайшли? Хто ви такий? І що це за пиятика в моєму кабінеті?
Засоромлений юнак зірвався на рівні і з жахом дивився на своїх товаришок, ніби чекаючи від них допомоги. Однак ті мовчали, як закляті.
– Хіба паням не відомо, – Кольський майже зійшов на крик, – що це неприпустимо?! Що у клініці подібного я не потерплю?! Це порушення дисципліни, це вам так не минеться! Клініка – не місце для оргій. Це не дешева пивна. Скільки живу, нічого подібного не бачив.
– Ми дуже вибачаємось, пане докторе, – сказала одна з медсестер тремтячим голосом.
– Тут немає місця жодним вибаченням. Будь ласка, залишіть мій кабінет. Негайно.
Вони так спішно виходили, що у дверях ледве протиснулись. Кольський сів за письмовий стіл і натиснув на дзвоник. На порозі з’явився санітар.
– Що це, чорт забирай, за порядки?! – крикнув Кольський. – Хто сьогодні черговий лікар?
– Доктор Прем’яновський.
– Будь ласка, запросіть до мене пана доктора.
Через хвилину переляканий Прем’яновський з’явився у кабінеті Кольського. Звістка про те, що панну Будзинську та панну Колпиківну зі своїм гостем застукав у своєму кабінеті доктор Кольський, вже, схоже, розійшлась у клініці, бо Прем’яновський негайно почав виправдовуватися:
– Справді я нічого не знав, пане директоре…
Кольського, оскільки він виконував функції доцента Ранцевича, називали директором. Зазвичай йому це подобалося, хоча офіційно він не мав цього звання. Зараз, однак, він суворо сказав:
– Я ніякий не директор. Ви маєте це знати, пане колего. Але, на жаль, ви так мало цікавитесь тим, що відбувається в клініці, що під час вашого чергування можливий подібний скандал, щоб у моєму кабінеті медсестри влаштували собі пиятику з якимось молокососом, приведеним з міста. Попереджаю вас, що мені доведеться повідомити про це професору Добранецькому, коли він повернеться до Варшави.
– Я був на другому поверсі при кровотечі… – почав молодий лікар.
Кольський перервав його порухом руки.
– Я не прошу від вас пояснень. Завтра ви будьте ласкаві вписати цей випадок в особові справи обох медсестер, вказавши, що це сталося під час вашого чергування.
Коли Прем’яновський пішов, Кольський нервово почав ходити кімнатою. Кожного разу, проходячи повз письмовий стіл, він машинально тягнувся за невеликими кружальцями печива і не помітив, як усе з’їв. Власна незібраність дещо підбадьорила й втішила його. Зустрівши під час вечірнього обходу панну Будзинську, він сказав їй:
– Порадьте своїй колезі у майбутньому не робити подібних речей. Цього разу за вашу поведінку я вас не покараю.
Також при нагоді і Прем’яновському він дав зрозуміти, що інцидент забуто. Незважаючи на це, Кольський вийшов з клініки пригнічений, і його роздирали ревнощі. По дорозі, невідь-звідки, йому спало на голову, що у Ніни, коли він їй телефонував, був той самий капітан Корсак. Він готовий був поручитися за це, хоча добре знав, що капітан зараз перебуває десь на маневрах у східній Малопольщі. Опинившись у своїй квартирі, він вирішив це перевірити й зателефонував на квартиру капітана. У телефоні лунали заспокійливі тривалі звуки. Ніхто слухавки не брав. Було вже після дванадцятої ночі, і в квартирі капітана нікого не було. Коли вже Кольський збирався покласти слухавку, раптом почув сонний розлючений голос: