Кольський буркнув «дякую» і поклав слухавку.
Ніна палила сигарету. Він справді опинився в дурному становищі. На підтвердження своїх підозр у нього було два аргументи, й ось один із них розтанув у руці. Залишився другий. Насправді, цього було б достатньо для його переконання у невірності Ніни. Якщо у неї не було близьких стосунків з капітаном Корсаком, має бути хтось інший. Але він точно є. Кольський дав би голову собі відтяти.
– Можна натиснути кнопку дзвінка? – обізвалась Ніна.
Він мовчки виконав її наказ. У дверях з’явився санітар.
– Прошу покликати сюди мого шофера, – коротко сказала Ніна.
Коли шофер увійшов до кімнати, вона запитала його:
– Чи Павловський не пам’ятає, де я могла вчора залишити свою накидку з лисиці?
– У машині вона не залишилась, пані. Точно. Після приїзду в гараж я прибирав машину і був би її знайшов. А вчора пані була лише у перукаря і в Констанціні…
– Саме так, – перебила його Ніна. – Здається, я залишила лисицю в Констанціні. Нехай Павловський поїде і забере. Я повернуся додому пішки.
– Так, прошу пані, – запопадливо відповів шофер і вийшов.
У кімнаті запанувала мовчанка. Ніна повільно допалювала свою сигарету. Вона уважно загасила її в попільничці, встала, напівусміхнено кивнула Кольському і мовчки попрямувала до дверей.
Вона зупинилась і байдуже глянула на нього.
– Ніно! – вигукнув Кольський.
– Чим можу служити?
Він почувався винним, засоромленим, скомпрометованим, висміяним. Він був переконаний, що вона зрадила його. Тільки такі переконання з точки зору розуму – це не що інше, як звичайна істерика. Тіні хибних доказів, бо це були лише тіні, прийняв за достатні докази її вини. У своїй уяві створив теорію, яка не мала реальної основи. Він просто висмоктав усе з пальця. Він зневажив жінку, яка, він мусив це визнати в душі, опустилася, віддаючи йому себе. Опустилася, бо її соціальне становище, її краса та культура давали необмежені можливості у виборі коханця. Вона мала б надавати йому ляпасів по обличчю за ці його підозри, ігнорувати їх мовчки. Вона виявила йому велику ласку вже тим, що хотіла виправдати себе. І вона це робила так майстерно, так витончено і так болісно, що це подіяло сильніше від ляпаса. Він поводився як грубіян, поводився, як ревнивий шмаркач.
– Ніно, – почав Кольський. – Маю просити пробачення. Я справді все робив занадто поспішно і тебе образив. Ти можеш мені пробачити?..
Вона іронічно посміхнулася.
– О, не вибачайся так передчасно. Можеш про це потім шкодувати. Перевір, чи я тебе не обдурила. Проводь слідство. Перевір прислугу. Можливо, я підкупила шофера і того там ординарця. Найми детектива.
– Не знущайся наді мною, – покірно сказав він.
Очі Ніни загорілись.
– Звичайно, найми детектива. З таким нікчемним плазуном, як я, слід дотримуватися поліцейських методів. Я твоя коханка не тому, що тебе кохаю, а тому, що це – честь і шана для мене. Чи я могла б мріяти про таке щастя? На колінах я повинна дякувати за це добрій долі. Бо хто ж інший ще б хотів мене?!
Кольський взяв її за руку і сказав благаючи:
– Не глузуй з мене, Ніно.
– Я не глузую. Радше глузую з себе. Бо хіба це не смішно, що я прагну твоїх почуттів, у той час коли ти зловживаєш моїми? І справді, Янеку, найбільше мене заболіло те, що ти звинувачуєш мене у боягузтві та малодушності. Подумай, чоловіче. Що могло завадити мені прийти до тебе і сказати відкрито: «Мені з тобою нудно, я полюбила іншого!»…
– Так, так, Ніно, – зізнався він, цілуючи її руки. – Пробач мені. Прости. Я був дурнем. Чи зможеш мені пробачити?
В її очах з’явився смуток.
– Я не зможу тобі не пробачити, – тихо сказала вона. – Я тільки не знаю, коли зможу з тобою зустрітися. Сам розумієш…
– Розумію, – зізнався він.
– Я мушу розібратися в собі. Не дзвони мені й не пиши, поки я не відгукнусь сама…
Вона ледь торкнулася губами його щоки й вийшла.
У перший день Кольський не міг відкинути думки від цієї неприємної справи, автором якої він став завдяки своїм дурним ревнощам та збудженій уяві. Наступного дня його настрій покращився. Він був задоволений, що все скінчилося добре. Третього дня вранці, минаючи площу Наполеона, перед самою поштою він зустрів капітана Корсака.
Він застиг на місці так, ніби раптом отримав сильного удару в тім’я. Зупинився й капітан. Він був у цивільному – у спортивному сірому вбранні й спортивній шапці. На руці висіло пальто. Невеликий портфель тримав у руці.
Щиро простягнув Кольському руку.
– Вітаю, докторе. Що нового у Варшаві? Але й спека.
– То ви, пане капітане, не на маневрах? – спромігся видобути із себе Кольський.