– Звідки взялася ця англійська інфузорія?
Кольський ледь знизав плечима.
– Поняття не маю. Вперше бачу.
Завжди пильна Ніна почула і пояснила:
– Містер Хоу відвідує Польщу. Це дуже приємний юнак, хоч і трохи манірний.
Корсак нахмурився.
– Так, досить манірний у тій безцеремонності, з якою леститься до вас.
– Ах, яка фраза, капітане!
І додала англійською:
– Капітан вважає, що у вашому кокетуванні багато безцеремонності.
– Це правда, – підтвердив англієць. – Безцеремонність у цьому випадку – моя маска. Якби я хотів довести своє кокетство до рівня обожнюваності, яку маю для вас, я став би смішним для навколишнього оточення через надмірну запопадливість та відданість.
Кольський нічого не розумів. Зрештою, він не припускав, що у словах англійця міг бути якийсь надзвичайний зміст, але те, як юнак дивився на Ніну, могло викликати серйозні побоювання. Так дивитися на жінку має право лише чоловік, який тісно позв’язаний з нею і між ними існує повна довіра.
Каву подали у холі. Тут капітан уже зовсім не приховував свою антипатію до англійця. Навіть щодо Ніни він став холодним і зухвалим. Розмовляв лише з Кольським, розмовляв дуже щиро, наче цією сердечністю хотів підкреслити різницю, яку він робить між собою та рештою товариства. Кольський цим був приємно здивований і сам пильніше придивлявся до містера Хоу.
Близько одинадцятої Корсак підвівся з явним наміром попрощатися з господинею. У його гордовито зведеній голові й усій поставі було щось, ніби як ображена гідність.
– Залишайтеся тут, – надзвичайно теплим і м’яким тоном сказала Ніна. – Зрештою, ваш поїзд вирушає лише о пів на першу.
– Щиро вам дякую, але я хотів би ще з деким побачитись. Ще маю вирішити певні справи.
– Будь ласка, залишайтесь, будь ласка, – повторила вона таким прохальним тоном і так поглянула, що кров вдарила Кольському в обличчя, а молодий англієць демонстративно потягнувся до журналу на столику поряд і почав його роздивлятися.
Після довгого мовчання капітан нарешті сказав:
– Ну якщо ви так бажаєте…
Він здався, сів і, компенсуючи свою різкість гумором, додав:
– Але за це вимагаю оплати у вигляді чашки кави.
– Отримаєте її негайно, – сказала Ніна і встала, щоб наповнити його чашку.
У Кольському все кипіло. Якщо він не зірвався відразу, то це лише тому, що не хотів виглядати смішним. Однак тепер йому все вдалося скласти в голові, увесь сценарій свого виходу. Отже: він погляне на годинник, скаже: «Я заздрю вам, що ваші обов’язки не змушують вас залишати таке гарне товариство, я ж, на жаль, мушу бути в клініці. Це доля лікаря», потім встане і попрощається.
Йому вдалося виконати лише перший пункт своєї програми, адже коли він дістав годинник, пані Ніна з чарівною посмішкою звернулася до нього:
– Ах, любий докторе, зовсім забула. Мій чоловік сьогодні надіслав деякі документи, які стосуються клініки, і попросив передати вам. Вони, здається, лежать у кабінеті на письмовому столі. У синьому конверті. Знайдете?
Вибитий з програми, Кольський відкашлявся і встав.
– Припускаю, що знайду.
Коли він зник у дверях вітальні, за якою був кабінет, пані Ніна вибачилася перед іншими гостями по-англійськи:
– Я не впевнена, що він знайде. Я, здається, сховала це в шухляду. Панове, вибачте. Один момент.
Вона швидко пройшла через вітальню. У кабінеті застала Кольського, який марно шукав на столі синій конверт.
З жестом втоми і благанням про змилування Ніна простягнула до нього руки:
– Не йди. Не залишайте мене з ними. Вони обоє закохані в мене, може дійти до скандалу.
Кольський суворо подивився на неї:
– Вони тебе, ти їх, хоча мені дуже важко визначити, кого кохаєш ти.
– Не знаєш, кого? – запитала вона, примружуючи очі.
Перш ніж він зміг відступити, Ніна закинула йому руки на шию й обсипала поцілунками.