– Насправді, ви добрий хлопець.
Перш ніж він зміг щось відповісти, вона вийшла.
З того дня він її не бачив. Минуло три тижні. Він просто обходив ввечері пацієнтів на другому поверсі, коли прибіг санітар:
– Пане докторе, внизу пані професорова Добранецька і вона просить пана доктора.
Кольський відразу здогадався, що мусило статися щось надзвичайне. Коли ж він увійшов до кабінету директора і побачив Ніну – злякався. Вона була бліда, з глибокими колами під очима, руки тремтіли.
– Що з вами, пані? – запитав він зі щирою стурбованістю.
Її голос тремтів:
– Мій чоловік… Дуже погано з чоловіком.
– Пан професор повернувся?
– Ні. Я отримала лист з Марієнбада. Доктор Гартман пише, що у голові чоловіка виявили пухлину… Це, мабуть, питання лише місяців чи навіть тижнів… Страшно, мені страшно…
Вона точно не прикидалася. Її відчай був щирим. Це було несподіванкою для Кольського. Отже, Ніна схоже була близька до чоловіка. А може, навіть по-своєму кохала його. В її очах стояли сльози.
Кольський схилився над нею.
– Не втрачайте надії, – сказав він своїм професійним заспокійливим тоном лікаря. – Подібні діагнози можуть бути помилковими. І все одно такого типу пухлини можна видалити. Я сумніваюся, що в Марієнбаді були досить серйозні фахівці у цій галузі.
Ніна витерла сльози.
– Дай-то Боже… Єжи хоче повернутися до Варшави, але про повернення самому не може бути й мови. Він мусить мати в дорозі відповідний догляд. Чи… не поїхали б ви зі мною?
– Так, звісно, прошу пані.
– Доктор Гартман радить забрати Єжи якнайшвидше. Боже, Боже! Саме цей поспіх найбільше мене лякає.
– Чи маєте при собі лист Гартмана?
Вона заперечливо похитала головою.
– Я б хотів його прочитати.
– Там немає більше ніяких точніших даних. Але я можу його надіслати.
Кольський подумав і сказав:
– Я не бачу причин, щоб відкладати поїздку. Я тільки мушу домовитися з Ранцевичем. Коли ви будете готові?
– У будь-який момент.
Наступного ранку Кольський з Ніною швидким поїздом виїхали до Марієнбада.
Розділ XIII
Немає прекраснішої пори року, ніж осінь, рання осінь на величезних білоруських просторах. По полях, по стерні й облогах лагідний теплий вітерець розносить срібні нитки бабиного літа. Ліси стоять тихі, заслухані у пурпурову та жовту стиглість листя, у садах яблуні та груші, звільнені від ваги плодів, ледачим рухом гілок потягуються перед зимовим сном. На току горобці влаштовують щебетливі зльоти у золотій соломі. Блідо-блакитне небо чорними лініями перекреслюють журавлині ключі. У стодолах ритмічний танок вибивають ціпи, вилітає налите зерно з колосків, вистояних на сонці, щоб, перевіяне й чисте, злитись сипучим струменем у великий мішок.
Око господаря радіє з достатку. Йому приємно, коли його плечі відчувають важкість зібраного врожаю. Стогнучи більше за звичкою, ніж від зусиль, він складає мішки на воза. Цілу гору. Маленький пузатий коник має достатньо сили, щоб без поспіху, нога за ногою, дотягнути збіжжя до млина. А млин, це ненаситне чудовисько, доброзичливо буркотить і величезними зубами пережовує й пережовує молоде зерно. Широким потоком вода падає на колесо і, пінячись, з шумом витікає низом. Вдень і вночі у відкриту пащу сиплеться жито, день і ніч у білих туманах, що пахнуть хлібом, не пересякає потік борошна.
Голодною буває провесінь на бідних білоруських землях. Тож коли-не-коли, але ранньої осені млин відпочинку не знає. Люди нудьгувалися за хлібом, за чорним запашним хлібом, якого з весни багато-хто не мав у роті.
На добрий початок можна було і в неділю не зупиняти млин. Але старий Прокіп Мельник мав свої принципи і ніколи не відступав від них, хоча знав, що Гаєр у Піддубній та Шимонюк у Раковщині працювали по неділях. Конкуренція конкуренцією, а свято святом.
Тому-то в неділю й замовкали жорна у млині Прокопа Мельника. Сам він у святковій вишневій блузі, підв’язаній товстою шовковою мотузкою, йшов на розмову до Вільчура, з яким сидів на ґанку лікарні. Решта мешканців млина також відпочивали. Зоня та Ольга поїхали до Бервінт чи до містечка, Наталка вислизала тихенько у бік Нескупи, де на неї чекав її шанувальник та ровесник Сашко, Донка та Василь каталися на човні по ставку. Вдома залишилися лише стара Агата та Віталіс, який хропів під тополею. Як завжди, Омела провів день у корчмі в Радолішках. Люція вільний час присвячувала своїм приватним справам. Вона писала листи знайомим, ремонтувала свій гардероб, а також гардероб Вільчура, звичайно, без його відома.