Тим часом на ґанку точилася повільна розмова. Вільчур випитував Прокопа про справи у млині, про ціни на збіжжя, про те, що чувати в околиці. Сам розповів про найцікавіші випадки у лікарні. Вона непогано процвітала. Як завжди, після жнив, люди пригадували про свої недуги та про те, що можна їх позбутися, якщо просто піти до професора. З принесених пожертв можна було забезпечити нагальні потреби лікарні та свої власні без значних заощаджень, але й не бідувати.
Коли вони вже вичерпали ці теми, Прокіп почав детально розповідати про свої плани на майбутнє. Найбільше його цікавила думка переписати млин і землю на Василя.
– Я вже людина не молода, – говорив він, – і хоча, дякувати Богу, здоров’я й сили не бракне, раптова смерть завжди може статися. Чому ж я повинен залишати непорядок після себе? Поки я живий, вони всі мене слухають, але якби я помер, хто знає, чи не було б яких суперечок між Василем, Ольгою та Зонею. Не дай Бог, якби дійшло до тяганини по судах, і так весь доробок мого життя був би змарнований. Тож я подумав так: ще за життя все перепишу на Василя. Він хлопчина чесний, ані сестри, ані братової не скривдить, а таким правом худоба залишиться в одних руках і не змарнується.
– Коли ти думаєш це зробити? – спитав Вільчур.
– А от, думаю, що після Водохреща відбудемо весілля, то поїду в повіт і перепишу. Радиш чи не радиш?
– Ясно, що раджу, – відповів Вільчур. – А скажи-но мені, чи ти задоволений зі своєї майбутньої невістки?
– Чом же мені не бути задоволеним?! Не дівчина, а золото, охоча, працьовита, весела, а головне – здорова. Не хирлявих дітей буде народжувати. Тож, щиро кажучи, з цією думкою я її привіз з міста. І навіть спочатку журився, що між нею та Василем не було ніякої прихильності. Коли чоловік і жінка живуть пліч-о-пліч, повинна з’явитися прихильність. І вона з’явилась.
Запала мовчанка. Довкола була тиша, тільки з млина долинав монотонний шум води та тріск сойки, яка сіла на одній з берез, що росли біля гостинця.
– Ну, а як буде з тобою? – обізвався Прокіп.
– Зі мною? – Вільчур прокинувся від задуми.
– Авжеж. Ти не гнівайся на мене, що я тебе про такі речі питаю, але я дивлюсь, дивлюсь, та й дивуюся.
– То з якого боку? Що тебе так дивує?
– А от, під одним дахом ти живеш із цією панною. Кожен бачить, що ви прихильні одне до одного. Якби йшлося про когось іншого, а не про тебе, то люди почали б погано говорити про вас. Так, боронь Боже, ніхто нічого поганого не думає, але вже не раз мене питали: «Коли він з нею ожениться, наш професор?..» То я кажу: «А Бог же його знає». Бо й звідки ж я маю знати? То вони: «Запитайте…» – То я їм: «Самі питайтеся. Чи ж то у вас в губі язика немає?..» Але, мабуть, не мають відваги.
Вільчур опустив голову.
– Сам не знаю… Сам не знаю, що робити.
Справді не знав. Дійсно, тиждень тому він повністю вирішив одружитися з Люцією, але тоді стався один невеликий випадок, який дав йому ґрунт для роздумів і якщо не перекреслив планів про одруження, то у будь-якому разі він їх сильно підірвав.
А було так:
У лікарні тривалий час лікувався десятирічний хлопчик, син гончара з Бервінт. Збираючи яблука, він впав з дерева і зазнав досить серйозних внутрішніх травм. Він був наймолодшим пацієнтом лікарні й улюбленцем усіх. Навіть Омела міг годинами просиджувати біля його ліжка, розповідаючи найдивніші історії. Донка приносила йому різні ласощі, Люція пошила йому гарне вбрання, а Вільчур заглядав до нього значно частіше, ніж вимагала турбота про його здоров’я. Малий Петрусь поступово одужував. Попервах йому дозволили вставати по кілька годин на день, потім він лише спав уночі у ліжку. Ніхто не поспішав відправляти його додому. Але вдома він був потрібний. Молодша сестричка не могла впоратися з великим стадом гусей, і одного разу батько приїхав за Петрусем. З цією сумною новиною Люція прийшла до Вільчура разом з хлопцем, щоб він попрощався з професором.
– Подякуй, Петрусю, панові професору за те, що тебе вилікував. Тим часом я спакую твої пожитки, – сказала вона і вийшла у приймальню.
Хлопчик простягнув руки так, ніби хотів обійняти професора за шию. Вільчур, розчулений, нахилився і підхопив малюка, щоб поцілувати його.
– Але ти важкий, – сказав він, засапавшись, і поставив його на підлогу.
Через деякий час повернулась Люція, а за нею на порозі з’явився батько Петруся. Селянин почав дякувати і вибачатися за неприємності, яких тут, напевно, завдав його син.
– Але ніяких неприємностей, – весело сказала Люція. – Він найслухняніший хлопчик, якого я бачила в житті.
Раптом вона схопила Петруся, обійняла його і закружила з ним по кімнаті.