Люція зовсім не помітила, як це вразило Вільчура. Він прикусив губу і сумно придивлявся до неї, коли вона без жодних зусиль танцювала по кімнаті з хлопчиком на руках, з тим самим хлопчиком, якого він ледве міг підняти. Ніколи раніше випадок так яскраво не підкреслював різницю у їхньому віці й у силі.
Люція не помітила цього і зовсім не здогадувалася, якого болісного удару завдала його надіям. Вона пізніше також не могла пояснити нічим не обґрунтований відхід від неї Вільчура та смуток, який почав мучити його. Даремно шукала вона у своїй пам’яті якесь необачне слово, якийсь вчинок, який би міг образити професора. Вона боялася поставити йому щире запитання, бо знала, що він нічого не відповість, і таким чином невидима тріщина, яка знову почала їх ділити, поглибиться.
Вільчур відчув цю тріщину навіть більше, ніж Люція. Він бачив, як вона бігає сходами, як без чужої допомоги перестеляє ліжка для хворих, піднімаючи і переносячи їх. Він помічав, як після дня важкої праці вона йшла на довгі прогулянки, як, незважаючи на холодну воду в ставках, щодня купалася, плаваючи швидко і справно, що, одним словом, вона була молода, дуже молода, така молода, що він поряд з нею мусив вважатися старцем. Отже, коли його запитав Прокіп Мельник, він відповів:
– Не знаю. Сам не знаю.
Прокіп знизав плечима:
– А що ж тут потрібно знати? Вона хоче за тебе?
Вільчур пробурмотів:
– Хоче, бо ще не розуміє.
– Ну, якщо вона хоче, то женись. Що ж це за порядок такий, щоб мужик без баби був.
– Але ж, Прокопе, візьми до уваги різницю у віці. Вона молода і красива, а я старий дідуган. Попереду у неї майбутнє. Що ж я буду їй зав’язувати життя.
Прокіп роздратувався:
– От мудра ти людина, а мелеш дурниці. Не диво, коли глупак дурниці меле. Але як розумний дурниці меле, то й сміятися хочеться. Який же ти дід? Якщо ти дід, то тоді хто я? Я ж від тебе куди старший. І якщо не дай Бог, Агата помре, так і оженюсь.
– Бачиш, Прокопе, у вас то щось інше. У вас то беруть собі дружину, щоб мати господиню. А у нас це – любов, кохання.
– Це не добре, – промовив Прокіп. – Треба й для того, й для того. А чи мало людей похилого віку з молодими жінками одружується? От навіть у нашій околиці я б нарахував тобі з тридцять таких. І друга справа: чого ж тобі бракує? Що ти думаєш, що вона єдина хотіла б вийти за тебе заміж? Кожна хотіла б. Тепер говориш таке: зав’яжеш їй життя. Одне з двох: або ти будеш здоровим і житимеш довго, або ти залишиш її як удову, то й життя її буде вільне. Ото й усе – і справа ясна.
Після розмови з Прокопом Вільчур знову завагався у своїх переконаннях остаточно відмовитися від шлюбу. Дійсно, він не зав’язував життя Люції. Вона ж бо була зрілою жінкою і знала, чого хоче. Не можна всіх людей міряти однією міркою. Можливо, щастям для неї, справжнім щастям буде те, що він зможе їй дати. Спокійне рівне життя, щасливу дружбу, сердечну прихильність, та й, нарешті, як чоловік він ще не вичерпав своїх можливостей.
Коли після обіду, як зазвичай у неділю, він збирався з Люцією на радоліський цвинтар, то вирішив відкрито і чесно поговорити з нею про всі ці справи і лише після того прийняти рішення.
Люція цього дня трохи була сумна. Вона саме відповідала Кольському на його довгий і повний гіркоти лист. Їй здавалося, що Кольський потрапив у якусь неприємну історію, піддався депресії через справи, про які він не хотів чи не міг писати. Вона була переконана, що якби він чесно виповів їй усе, вона б могла знайти якусь пораду чи допомогу. Вона не сумнівалась, що якби вони зустрілися, Кольський не робив би таємниці від неї. Однак у листах він не міг бути повністю відвертим. Люція здогадалась, що в глибині його стурбованості стоїть якась жінка. Вона була впевнена в цьому і в тому, що та жінка не заслуговує на його кохання і скоріше є пригодою в його житті. Незважаючи на це, Люція відчула щось, чого не могла назвати ревнощами, але це її зачепило. Певне задоволення дало їй те, що Кольський, роблячи спробу забути її, не знайшов у тій жінці нічого цінного, що, навпаки, вона, Люція, лише виграла у протистоянні з тією невідомою.
– Ви сьогодні не в найкращому гуморі, – зауважив Вільчур, коли вони вийшли на стежку, що звивалася берегом ставка. – Чи сталося щось неприємне?
– Та ні, – заперечила Люція. – Я трохи переживаю через Кольського. Я отримала від нього листа. І хоча він не пише прямо, я знаю, що в нього серйозні проблеми.
– У клініці?
– Ні. Це скоріше моральні проблеми. У мене таке враження, що він закрутив якийсь роман або заручився з кимось, хто завдає йому багато клопоту.
– Кольський мені не видається людиною, яка легко піддається серцевим драмам. Це дуже порядна людина із сильним характером.