– Єдиний спосіб, прошу вас, пані доктор, – сказав їй фармацевт, – це відвезти професора до міста. І якнайшвидше. Ви самі знаєте, що в таких випадках немає часу затягувати.
Люція глянула на годинник. Вечірній потяг із Людвикова відходив за годину. Про те, щоб за цей час встигнути до лікарні, а потім на станцію, не було й мови. Наступний мав бути лише завтра після обіду. Вона вже виходила на вулицю, коли аптекар зупинив її.
– Прошу пані, наскільки мені відомо, доктор Павліцький замовив собі протиправцеву сироватку, бо останнім часом було кілька випадків укусів скажених собак. Можливо, у нього ще залишалось.
– Дякую, пане. Дуже дякую! – вигукнула Люція і швидко побігла до помешкання Павліцького.
Однак вона не застала його вдома. Дружина Павліцького прийняла її з явною неприязню. Спочатку вона навіть не хотіла говорити, де її чоловік.
– Виїхав до хворого. Це все, що я знаю.
– Як це? І ви не знаєте, в який бік?
Жінка знизала плечима.
– Не знаю. Мене ці питання не цікавлять.
– Мій Боже! Тут йдеться про життя людини!
Пані Павліцька зміряла Люцію холодним поглядом.
– Але ж ви лікар, наскільки я знаю. Крім вас, також там є професор Вільчур. Для чого ще й мій чоловік?
– У вашого чоловіка, – сказала Люція, – є вакцина проти сказу. Професора вкусив скажений собака.
– О! – вигукнула пані Павліцька таким тоном, що в її окрику можна було почути і страх, і цікавість до сенсації.
– Прошу пані, – сказала Люція. – Ваш чоловік, безумовно, має вакцину тут, у своєму кабінеті. Я лікар. Я це знаю. Дозвольте мені пошукати у кабінеті вашого чоловіка.
– Шукати в його кабінеті?! – обурилася пані Павліцька. – О ні, пані. Пробачте, це немислимо. Хоч я і його дружина, але навіть я б не наважилася зробити щось подібне. Та й зрештою, мій чоловік тримає все під замком.
– То що мені робити?! Що мені робити?! – Люція гарячково шукала рішення.
Після хвилинного вагання пані Павліцька сказала:
– Почекайте. Я дізнаюся в служниці. Можливо, вона знає, куди поїхав чоловік.
Вона зникла за дверима. Кожна хвилина очікування здавалася Люції годиною. Уява малювала найстрашніші картини. То щеплення запізніле, то професор помирає в найжахливіших, нелюдських муках. У муках, які перетворюють людину на дику тварину. У муках, в яких полегшення неможливо зробити.
Нарешті пані Павліцька повернулася.
– Мій чоловік поїхав у маєток Ковалево, – сказала вона. – До родини Юрковських.
– До Ковалева?
– Так.
– А ви не знаєте, як це далеко?
– На жаль, не знаю. Я думаю, що ви легко отримаєте цю інформацію від людей у містечку.
– Дякую вам. Дуже дякую.
Люція вибігла надвір. У будь-якому разі потрібно було наймати коней. Оскільки майже всі жителі Радолішок християни, які займалися землеробством, вона думала, що винайняти підводу до Ковалева буде не надто складно. На жаль, вже у першого господаря її спіткала невдача. Виявилося, що, як завжди, у святковий день коні знаходяться на далекому пасовищі. Ще однією неприємною несподіванкою було те, що Ковалево знаходиться на відстані шести кілометрів від Радолішок, до того ж дорога там піщана, яку не можна подолати навіть парою коней, лише пішки.
– Є ближча дорога, – пояснив селянин. – Але тут можна тільки пішки. І це не дуже безпечно. Це буде не більше трьох верст. До Мухувки дві, а там верста чи півтори через торфовища. Якщо ви хочете, я можу послати мого Стаська.
– Ні, ні, – запротестувала Люція. – Сама піду. Я страшенно поспішаю.
– Якщо ви поспішаєте, ви можете взяти велосипед у Войдиллів. У них два велосипеди. Вмієте їздити на велосипеді?
– Вмію.
– То до Мухувки можна доїхати велосипедом. А вже пізніше через луки і торфовища – пішки. Ні велосипед, ні кінь там не проїдуть. І самій треба бути дуже обережною, бо там хтось щороку топиться. От і минулого місяця Кульманюка витягнули, коли вже голова з болота стирчала. Треба бути дуже пильним. Взимку, як мороз, там є проїзд, але зараз – то ні.
– А ви б, пане, не могли піти зі мною? – гарячково запитала Люція. – Я вам заплачу.
Селянин почухав голову.
– Ну що ж, не в оплаті справа, прошу пані. Але святковий день. Неділя. То й не випадає.
Люція подякувала за підказку й побігла до Войдиллів. Тут вона не зустріла жодних труднощів. Почувши, про що йдеться, Войдилло тут же вивів велосипед своєї невістки. Старий римар мав борг вдячності перед Вільчуром і щиро затурбувався про його здоров’я.