– Пані докторко, не турбуйтеся про велосипед. Ви можете сміливо залишити його в Мухувці, у солтиса Ягодзинського. То завтра невістка піде туди й забере.
Дорога до Мухувки вела через березові гаї, де після недавніх дощів стояли великі калюжі з мутно-глинистою водою. Перш ніж Люція проїхала півкілометра, вся була забризкана болотом. Не полегшувало їзду й те, що колеса постійно бились у коріння, яке випинало з землі, до того ж Люція не їздила на велосипеді ще з гімназійних часів і втратила вправність.
Невелике село Мухувка містилося на значному узгір’ї, яке захищало його від частих повеней у цій місцевості. Маленька річечка Лівінія, яка перетинала торфовища, під час весняної відлиги перетворила навколишні луги та гаї на справжні озера. Тепер же вона була такою мілкою, що Люція, переходячи з велосипедом брід, замочила свої ноги лише до щиколоток. У селі вона легко знайшла хату солтиса, де мала залишити велосипед.
Коли вона повідомила, що через болота хоче дістатися до Ковалева, солтис здивувався:
– Як це? Ви хочете туди йти? Це небезпечно. Особливо зараз, під вечір, коли вже темніє.
– Мушу, – відповіла вона. – Професора Вільчура покусав скажений собака. А в Ковалеві зараз перебуває доктор Павліцький і тільки у нього є ліки від цього.
Селянин сплеснув руками.
– Боже мій! Професора Вільчура покусав собака! Професора Вільчура, того знахаря?
– Так, так.
– Що живе у Прокопа Мельника?
– Того самого.
– А Боже ж ти мій! Таку людину! То, певно, ви будете тією докторкою, що то з ним разом лікує?
– Так, це я.
– От нещастя. Тут зараз дуже багато скажених псів. От нещастя! Як же я вас пущу в ту дорогу. То ви втопитесь як ніщо. Я сам не раз ходив, але коли був молодим. Я тоді знав переходи. Бо кожен рік різні. Розумієте, вода підмиває… Сьогодні я б не наважився.
Він замислився, поскубуючи бороду, нарешті гукнув у глиб хати:
– Ганнусько! Біжи зараз же по Сушкевича Антонія. Тільки жваво! Жваво, бо темніє.
Дівчинка-підліток вибігла з хати, вміло перелізла через паркан й зникла в кущах бузку. Вони чекали добрих п’ятнадцять хвилин, доки вона повернулася тим же шляхом. З вулиці зайшов Антоній Сушкевич, на якого чекали. Це був підліток з лляним білим волоссям, досить худорлявий і схожий на роззяву.
Він зняв шапку перед прибулою панею, пробурмотів: «Слава Ісусу Христу!» і посміхнувся до своїх босих ніг. Незважаючи на свято, він був одягнутий лише в лляну сорочку та штани з грубого полотна.
Солтис поклав йому руку на плече.
– Слухай, Антонію. А дорогу через торфовище знаєш?
– Чого б мені не знати?
– До Ковалева перейдеш?
– А що маю не перейти?
– А цю пані проведеш?
– А що мені не провести?
– А до ночі перейдете?
– А що не маємо перейти?
Солтис із задоволенням засопів і, звертаючись до Люції, сказав:
– Цей Антоній – найбільший волоцюга у всьому селі. Він не хоче вчитися, працювати не хоче, а по цих болотах все вишукує качині яйця, такий вже він є. Але зате ніхто краще від нього не знає ходів через болото. Це небезпечна похід, але якщо ви хочеш з кимось йти, то тільки з ним. Тільки зачекайте. Я зараз щось принесу.
Солтис пішов до стодоли і повернувся з довгим ліщиновим києм.
– Він дасть собі раду й без палиці, – пояснив солтис. – Але вам то краще взяти. Якщо будете провалюватись, треба покласти палицю рівно, то завжди людина залишається на поверхні.
Люція, як тільки могла, сердечно висловила йому подяку й нагадала, що якщо хтось із села захворіє, нехай прийде до лікарні і отримає допомогу. Потім, йдучи за Антонієм, вийшла на сільську вулицю. В кінці села дорога спускалася з пагорба майже круто, і болото починалося через кілька сотень кроків.
– Швидше, швидше, – повторювала Люція хлопцеві, який, видно, не був призвичаєний поспішати, крокував повільно.
Перед очима розгорнулася справжня тундра, пустка, заросла купами густої, гострої, місцями пожовклої трави. Тут і там зелені карликові берези зеленіли на скручених білих стовбурах, тут і там вусата лоза вистрілювала пучками жовтих гілочок, де-не-де густо стояв темно-зелений очерет. Протилежного берега болота не було видно. Він міг видатися і близьким, і надзвичайно далеким, бо був прихований випарами, які піднімалися з мочурів.
Перші кроки на торфовищі налякали Люцію. Ґрунт під ногами прогинався, як пружинний матрац, відбираючи відчуття рівноваги.
Хлопець зупинився.
– Акуратно ступайте за мною, – сказав він флегматично, ковиряючись у носі. – Куди я поставлю ногу, там і ви. Не деінде, а просто там.