Мені було виписано і вручено квитанцію щодо однієї тисячі франків, на що пан солідний вкладник і власник окремого банківського рахунку (я власною персоною) зміг розвернутись і відкланятися. Серцем радіючи з приводу такого, мов манна небесна, казкового й неочікуваного капіталу, я вибіг із банківської зали на свіже повітря і продовжив свій похід.
Оскільки в цей момент нічого нового чи мудрого не спадає мені на думку, я хочу, можу і, сподіваюся, смію повідомити, що в кишені я ніс бентежне і миле запрошення від пані Ебі. Напис на картці якнайвідданіше закликав і всіляко заохочував мене рівно о пів на першу з’явитися на скромний обід. Я твердо вирішив дослухатися до заклику і прибути до згаданої вельмишановної пані о визначеній порі.
А що й ти, прихильний читачу, завдаєш собі клопоту, щоб у ногу з автором і вигадником цих рядків маршувати вперед у світлий та приязний ранковий простір, не кваплячись, а якраз навпаки — розмірено, діловито, рівно, статечно і стримано, то ми з тобою разом досягаємо пекарні із золотими літерами, що її ти вже було зауважив, і там, перед нею, відчуваємо наглу потребу вражено спинитися, щоб виявити своє вкрай неприємне здивування такою простацькою марнотратністю і якнайтісніше з нею пов’язаним нівеченням любого серцю краєвиду.
Я спонтанно вигукнув: «Боже милий, ну як чесній людині не обуритися на вигляд отакого фірмового варварства в золоті, що накладає на всю околицю відбиток самолюбства, жадібності, вбогості й цілком неприкритого душевного здичавіння! Ну хіба мусить простий і порядний пекар виставляти себе з такою пишністю, виблискуючи під сонцем безглуздим сріблом і золотом, ніби який князь або сумнівної репутації кокетка? Та хай би він місив і випікав свій хліб із честю та розсудливою скромністю! Яким же звихнутим починає ставати цей світ, що в ньому нам ще доведеться пожити, коли громада, сусіди і публічна думка не тільки не засуджують, але й, на жаль, усіляко схвалюють подібну образу доброго смаку, здорового глузду, практичності, краси і пристойності; образу, яка хворобливо надимається, корчить на собі сміховинно-люмпенську гримасу і з віддалі ста чи й більше метрів серед білої днини верещить: «Ось він — я! В мене стільки-то і стільки грошей, і я можу собі дозволити це відразливе викаблучування. Я, щоправда, з цією своєю бридкою розкішшю цілком очевидний бовдур і йолоп, і позбавлений будь-якого смаку шалапут, але моїх дурощів ніхто мені не заборонить». Чи оці золоті, видні здалека через огидне своє блищання літери мають хоч якийсь прийнятний і чесно виправданий стосунок до хліба, хоч якусь розумну спорідненість із ним? Та де там! Але потворні зарозумілість і чванство, прийшовши котроїсь години в цей світ у якомусь його загумінку, почали просувати себе в ньому і розростатися, ніби гідна прокльонів та оскаржень жахна повінь — цілий потоп із непотребу, сміття і глупоти, що заливає собою все на світі включно з добрим колись пекарем, щоб зіпсувати йому колишній добрий смак і збаламутити вроджену невибагливість. Багато я дав би, навіть свою ліву руку чи ліву ногу, за те, щоб цією жертвою відновити на світі старе добре відчуття честі, задоволення старою доброю достатністю, повернути суспільству і країні оті порядність і скромність, які, на превеликий жаль усіх позитивно налаштованих людей, було безперечно втрачено. До дідька з нікчемним прагненням здаватися чимось більшим, ніж ти є. Це справжня катастрофа, від якої землею ширяться війни, смерть, нужда, ненависть, біль і яка на всьому, що існує, насаджує прокляту маску люті й підлості. Тому я й хочу, щоб жоден ремісник не робив із себе месьє, а жодна проста жіночка — мадам. Але нині все хоче блищати, миготіти, бути новим, гарним і модним, бути месьє, бути мадам — жах і тільки. Хоч, може, з часом воно все так само зміниться. Я дуже на це сподіваюся».