Ні, вона, Галина, без боротьби його не віддасть…
Заскрипіли тихо двері, відриваючи Галину від думок та змушуючи здригнутися. Обірвавши плач, вона повернула голову та невдоволено поглянула на низькорослу, товстувату постать матері, яка заходила до хати з цеберкою свіжого молока в пухких руках. Петрик теж затих і зачеберяв до бабусі на нетвердих своїх, слабеньких ніжках.
— Баба!
Блимнувши на дочку похмурим поглядом, Олена Миронівна поставила на припічок цеберко з молоком, підхопила на руки заплакану дитину й лагідно притулила до своїх широких грудей.
— Знову цюмриш? — зле, глухо запитала вона Галину, посилюючи роздратування.
Галина звузила очі.
— А що мені, радіти та пісень співати, коли в мене чоловіка крадуть, а в дитини батька?
Олена Миронівна декілька важких хвилин вдивлялась у бліде, змарніле, спухле від сліз обличчя доньки, а потім роздратовано повела плечима, скривила лице.
— Дура ти, Галько, дура, — промовила, наче виплюнула, вона, легенько погойдуючи Петрика на руках. — І чого вчепилась ти, мов той реп’ях, у того Павла? Чому не жилось тобі спокійно? Бачила ж ти, що не потрібна йому, що не кохає він тебе й не покохає, а все одно лізла, як те сліпе теля в яму. Чи не було в тебе хлопців? Той же Мишко Татаренко, чим гірший був він від твого Павла? А як упадав за тобою, як кохав, на руках був ладен носити.
Галина скосила на матір заплакані очі, вологу в яких поступово висушувало роздратування.
— Замовчіть, мамо, — вигукнула вона, схоплюючись з лави та підбігаючи спочатку до пічки, а потім до вікна. — Ви нічого не розумієте. Я кохаю Павла, чуєте, кохаю! І без нього мені життя на цьому світі немає.
Олена Миронівна плюнула собі під ноги.
— Кохаю Павла, — передражнила вона Галину, — життя без нього нема. А про дитину, про Петрика ти подумала? А про те дитя, що в тебе під серцем? Кого народиш, як будеш отак себе зводити? Чи Петрика хворобливого тобі замало?
Галина мовчки вислухала материнські докори, важко дихаючи та метаючись між пічкою та дверима, мов загнана в клітку дика тварина. Дитина! Іноді вона жалкувала, що народила Петрика, який виявися таким слабким та хворобливим. Не такого сина мріяла вона подарувати Павлуші, зовсім не такого. І хоч він і любив дитину, вона знала, бачила по очах його, наскільки він би був радий міцному, здоровому сину, яким би міг пишатися, якому б радів кожну хвилину, а не жалкував постійно, не досипаючи тих ночей, коли Петрику бувало зле і він своїм жалібним плачем не давав їм заснути. Народження слабкого сина, особливо від такого ставного та здорового чоловіка, як Павло, було кривавою застарілою раною на серці Галини, її постійним потаємним болем, який вона приховувала в самій глибині свого єства, приховувала навіть від матері, а іноді й від самої себе. Їй здавалось, що якби вона народила Павлу здорового, міцного сина, то він би забув про все минуле і зміг би її покохати. Покохати хоча б із вдячності за сина… А вона була б згодна й на таке кохання, та що там казати, вона була згодна на все, навіть на жалюгідні крихти його почуттів, мов той зголоднілий і безпритульний пес, аби тільки коханий був поряд. Але вона не мала навіть цих крихт, він весь час тримав багатство серця свого при собі, тримав, аби одного дня, проклятого небесами, кинути під ноги якогось дівчиська.
Згадавши про Ганну, Галина раптом зупинилась, поглянула в невеличке вікно надвір, туди, де за тином було видко стареньку, похилену хатку Кравецьких. Там, у тій убогій оселі, живе та, на появу якої вона завжди чекала. Появу тієї, яка відбере в неї Павла. Колись, після повернення його з навчання, в її серці жила свята впевненість у тому, що одного дня щастя неодмінно постукає у її двері й Павло покохає її, покохає так сильно, як вона про то мріяла. Але день минав за днем, місяць спливав за місяцем, складаючись у роки, але дива все не траплялось. Павло продовжував залишатись таким самим, як і раніше, болісно-байдужим. Та що там казати. Замість того жаданого й очікуваного кохання в його очах усе частіше спалахували іскорки глухого роздратування та тихої ненависті. Ненависті до неї, людини, що любила його так, як ніхто у світі. А тепер вона втрачає його, втрачає раптово… Втрачає того, у кому єдиному зосередився для неї весь сенс життя, зосередилось саме́ життя. Нехай він навіть не кохав її, а тільки терпів, але ж все одно був поруч, розділяючи з нею своє життя, проживаючи поряд кожен день, засинаючи бік у бік з нею та інколи даруючи скупу ніжність свого великого тіла. Як же зможе вона прожити без усього цього? Без його присутності в своєму житті, без змоги бачити його кожного дня, люблячим поглядом вдивлятися в його вродливе лице, у ці прозорі, світлі очі. Життя без нього буде для неї вже не життям, а тільки існуванням, існуванням пустим, скорботним та темним. Й те не лякало її, що залишиться сама з двома дітьми, те б вона пережила, перетерпіла, а ось втрату Павла не переживе, не перетерпить.