Гребенко застиг.
— Ганнусю…
— Так буде краще, — зупинила його заперечення Ганнуся і на якусь мить дозволила йому доторкнутися до себе поцілунком, а потім різко вирвалась із його рук та відступила.
— Прощавайте!
— Ганнусю, стривай!
— Ні, прощавайте!
Але Гребенко, мов не чуючи, рушив до неї, простягаючи руки.
— Ганнусю!
Вона птахою полинула до хати, забігла до сіней, зачинила за собою двері на защіпку та притулилась до неї спиною. За дверима щось бубнів Павло, дряпався, але вона мовчала. І здригнулась, коли почувся тихий голос мами.
— Не спиться, доню?
Ганнуся поглянула у всерозуміючі блакитні очі мами, в котрих світилось співчуття, і тихо прошепотіла:
— Не спиться, мамо.
— Воно забудеться, — прошепотіла Ярослава, притуляючи її до себе. — Йди, сонечко, поспи, а туга ця… вона мине. Повір мені.
4
Наступний день промайнув для Ганнусі мов у тумані. Забувшись на світанку важким та чутливим сном, вона прокинулась через деякий час від галасу, що вчинив Івасик. Дзвінкий голос брата лунав так пронизливо, що вона налякано підхопилась на ліжку.
— Та-а-а-тку, — тягнув братик у великій кімнаті, — та-а-ту, любий, не відсилай Ганнусю!
У відповідь лунав утомлений голос батька.
— Заспокойся, Івасику!
— Заспокоюся тільки тоді, коли ви скажете, що не будете відвозити Ганнусю до міста, — тримався свого Івасик. — Як же ми без неї, татку?
— Так треба, синку.
— Не треба, — гучно заводив знов малий. Серце Ганнусі було ладне вискочити з грудей від ніжності до брата, і вона тихо плакала, застигши на ліжку, дослухаючись, як батько щось бубнить, намагаючись заспокоїти сина.
Нарешті почувся голос мами.
— Що трапилось, синку? — занепокоєно запитала вона. — Що за галас? Що за сльози? Та тебе, певне, на тому боці села чутно.
— Татко Га-а-ннусю забирають, — протягнув Івасик і заридав ще гірше та гучніше.
— Цить, малий, а то Ганнусю збудиш, — обізвалась мама, й Ганнуся не втрималась більше, підвелась з ліжка та понуро прошвендяла босими ногами по зітканих мамою доріжках, відкинула занавіску й стала на порозі.
— А я вже прокинулась, — промовила вона, з німим докором та застиглою в очах образою торкнувшись поглядом спохмурнілого таткового лиця. Потім підійшла до братика, обняла його, міцно притиснувши до себе, а потім прошепотіла, зазирнувши у вологі оченята. — Заспокойся, Івасику, заспокойся, любий. Я ж не помираю, а просто від’їжджаю до дядька Данила. І раз татко не хоче нас зрозуміти, збагнути того, як нам важко, то не залишається нічого іншого, як тільки підкоритись. — Вона помовчала, кинувши на батька погляд, а потім додала з несподіваною злістю. — Підкоритися, але не пробачити!
Батько спохмурнів ще більше, а мама, перехрестившись, ухопилась за щоку.
— Ганнусю, хіба ж можна таке татку… — почала вона, але батько, різко підхопившись з місця, обірвав її.
— Облиш її, Славо, — напруженим, чужим якимсь голосом звелів він мамі, кидаючи на Ганнусю важкий та осудливий погляд. — Проміняла батька рідного на якогось півня красного, осоромила на усе село, то нехай іде з мого дому, може, в чужому хоч краплю розуму набереться. А пробачення мені не потрібне, бо вини не маю, а чиню так, як годиться.
Сказав, як відрізав, і вийшов геть на вулицю. Важкими краплями образи та болю впали ці слова батьківські на серце Ганнусі. Кортіло кинутись за ним, вхопити татка за суху, натруджену долоню, попросити вибачення… Але вона залишилась на місці. Ярослава несміливо порушила тишу.
— Доню, хіба…
— Облиште мене, мамо, — роздратовано обірвала її Ганнуся і, майже відштовхнувши притихлого Івасика, кинулась до себе.
День від’їзду видався досить похмурим, із самого рання небо затягнуло важкими темними, майже чорними хмарами. Ось-ось мав піти дощ, але поки Ганнуся мовчки сиділа у великій кімнаті, чекаючи на Митька, який мав відвезти їх з батьком до міста, надворі було сухо. Мама, мовчки ковтаючи рясні сльози, поспіхом цідила молоко, аби передати родичам на гостинець. Незвично притихлий Івасик стежив за батьком, що краяв великий шмат товстого, на три пальці сала. Теж на гостинець. Він жадібно вхоплював кожен його рух, кожен погляд, мов чекаючи, що ось зараз, саме в цю хвилину, він раптом передумає і Ганнуся нікуди не поїде.
Але батько й не думав про те, аби змінювати своє рішення.
Так у напруженому цьому мовчанні минула майже година, за яку мама вправно запакувала й молоко, й сало, й декілька десятків яєць, й дещо з городини, а батько виніс все це на вулицю, до воріт. А Ганнуся і здригнулась, і зраділа, коли нарешті за двором оглушливо загула Митькова вантажівка, підхопилась з місця й так і застигла посеред кімнати, останнім поглядом оглядаючи оселю, у якій народилась, де минуло все дитинство. І наче прокинувшись зі сну, засумувала за цими старими, мазаними білою глиною рідними стінами, за вишитими мамою рушниками, її турботливою рукою зітканими застилками та яскравим килимом на стіні. Все воно, навіть отой клишоногий стільчик у кутку, на якому сидів завжди Івасик, було таким знайомим, таким дорогим серцю.