В хату зазирнув батько.
— Готова?
Ганнуся відчужено хитнула головою.
— Готова.
— То пішли, Митько вже чекає, — коротко кинув, узяв торбину з її речами і вийшов з хати.
Ганнуся зробила декілька кроків, відчуваючи, як ноги робляться раптом дерев’яними та неслухняними, і майже одразу опинилась у гарячих обіймах мами, яка притисла її до себе міцно-міцно, ледь чутно видихнувши:
— Ганнусю, донечко моя, кровинко ріднесенька!
Та так і завмерла, обіймаючи доньку незграбними від хвилювання руками. Заплакала тихо, ледь чутно, але з такою гіркотою, що серце Гані краялось на шматки від гострого жалю до мами, такої невеличкої на зріст і такої тендітної.
— Мамо, — прошепотіла Ганнуся, стискаючи мамині худі плечі, — ну що ви так ридаєте, я ж не на край світу їду, а тільки в місто, а воно ж поряд.
Ярослава захитала головою.
— А для мене й місто, то вже той край світу, — скрізь сльози зізналась вона, а потім відхилилась від Ганнусі, взяла у свої шерехуваті, мозолисті долоні її лице, вдивилася в нього з жадібністю та любов’ю. — Яка ж ти в мене красуня, доню, чисто намальована. І що ж то чекає на тебе в того Данила? Що в місті тому чекає? Я день та ніч молитиму Господа, щоб послав тобі щастя й захистив на усіх шляхах. І ще… — вона невпевнено стихла, з незрозумілим для Ганнусі сумнівом вдивляючись у її лице й мов не наважуючись сказати тих слів, що так і рвались з її вуст. Потім наважилась й видихнула: — І ще я хотіла б подарувати тобі дещо на згадку… якщо візьмеш. — Й тремтячими пальцями витягнула з простенької своєї сірої кофтини мідну дощечку, котра виявилась іконою.
Ганнуся поглянула на ікону досить байдуже. Головним для неї було те, що ця річ від мами.
— Візьму.
Ярослава просяяла скрізь сльози полегшеною усмішкою.
— Нехай поблагословлять тебе Господь та Богородиця, — тихим, ласкавим голосом вимовила вона та перехрестила Ганнусю іконою, а потім вклала в долоню. Дивно якось зробилося Ганнусі від усього того, аж трішки морозно по шкірі. Але якось спокійно.
З двору пролунав голос батька.
— Ганно, Ганко, де ти запропастилась? Людина ж чекає.
Ярослава важко, якось приречено зітхнула, ще раз приголубила Ганнусю, поцілувала її міцно й видихнула:
— Ходімо, доню!
Востаннє кинувши тоскний погляд на рідну домівку, Ганнуся вийшла за мамою на вулицю. Батько чекав на неї біля воріт, про щось розмовляючи з Митьком. Івасик плентався з геть нещасним лицем, хлюпав носом, ухопившись обома руками за прохолодну долоню Ганнусі.
Вона була вже майже біля воріт, коли наче хтось штовхнув її у спину. Застигла, шкірою відчуваючи чийсь неприємний та недобрий погляд, який так і обпікав її. А потім повільно озирнулась, уже знаючи, від кого лине та ненависть.
Вона не помилилась. Там, на Гребенковому обійсті, під усохлою старою вишнею стояла Галина. З обвислим навколо похмурого обличчя волоссям, з палаючими дикуватим вогнем очима вона дивилась, не відриваючись, на Ганнусю, й погляд той дихав такою силою неприхованої, відвертої ненависті, що Ганнуся мимоволі здригнулась, відчуваючи, як погляд той пронизує її наскрізь, темно та недобре.
Потім Галина щось прошепотіла, ледь розтулюючи свої тонкі та безкровні вуста, але Ганнуся помітила отой шепіт, й він відгукнувся у серці якимось дивним почуттям, важко ліг на нього, та відчуло воно, серце її, що за слова лунали з блідих вуст Павлової дружини. Вона її проклинала.
— Швидше, Ганю, швидше, — зачувся мов здалеку голос батька, відриваючи погляд Ганнусі від застиглої постаті Галини. — Що ти, мов сонна?
Ганнуся ще раз глянула на зловісну постать Галини, а потім хитнула головою, проганяючи від себе мару, і рушила до воріт
А там до неї вже розквітав посмішкою Митько.
— Здоров була, красуне!
Ганнуся поглянула на нього кисло.
— Здоров.