— А я тут твоєму батечку казав, що негарно він вчиняє, що таку красуню від нас забирає, на кого ж ми тепер милуватись будемо? — з усмішкою промовив Митько, але Ганнуся тільки рукою махнула, притискаючи до себе Івасика.
— Тобі все тільки б базікати, — пробурмотіла вона, — вистачить тобі по селу ще красунь, аби намилуватись.
Митько заперечливо захитав головою.
— Таких, як ти, нема в нас більше. Ох, і поталанить же комусь у тому місті, така дівка йому дістанеться, — з жалем зітхнув він, але очі його карі весело поблискували під чорними бровами.
— Тіпун тобі на язика, — кинула Ганнуся та підняла на руки худенького та невеличкого на зріст Івасика, зовсім легенького, пригорнула його до себе міцно-міцно, відчуваючи, як здригається його тільце. — Бувай, мій рідненький, слухайся мами з татком та рости гарним хлопчиком.
Івасик ухопив її за шию своїми тоненькими рученятами, стискаючи з усіх своїх дитячих сил, вже не стримуючи ридань.
— Ганнусю! Не їдь!
Ганнуся промовчала, тільки кинула на батька виразний погляд й опустила братика на землю, майже одразу опинившись у лагідних обіймах мами. І її геть мокра від сліз щока тулилась до такої ж мокрої маминої щоки, а поряд було чутно, як гучно, майже оглушливо, стукало її серце.
— Бувай щаслива, лебідонько моя, — шепотіла Ярослава, торкаючись ніжного лиця Ганнусі загрубілими своїми пальцями та зазираючи в очі з невиказаним сумом, потім перехрестила та додала: — Бережи тебе Господь та Божа Мати, доню!
Швидко минули ті хвилини прощання, й Ганнуся рушила до вантажівки Митькової, останнім поглядом приголубивши Івасика та маму, стареньку свою хатину, такий же старий садок, де був знайомим та рідним з дитинства кожен куток, кожна деревинка. Коли вона тепер повернеться сюди, коли ще знову побачить рідну домівку? Того вона не знала й сумувала ще більше. Не дійшовши до машини, вона раптом зупинилась, побачивши Гребенка, що йшов до двору від ланів, а потім зупинився за своїм двором біля верби діда Омеляна. Позаду важко та невдоволено засопів батько, й не встигла Ганнуся отямитись, як вранішню, сповнену спокою тишу розірвав різкий та пронизливий жіночий голос:
— А щоб тобі життя не було, щоб ти спокою не знала, тварюко проклята, — раптово заверещала Галина, з’являючись у воротах з палаючими нелюдською ненавистю очима. — Мало ти мені життя попсувала й наостанок ще паскудиш, маниш його за собою? Та не вийде в тебе нічого, зі мною він залишиться, а ти облизня отримуй, блуднице!
— Галино, досить, — обірвав її Павло, підійшовши ззаду та міцно вхопивши за худу, засмаглу руку.
Вона рвонулась усім тілом.
— Не досить! — закричала так пронизливо, що з тину позлітали кури, полохливо заквоктали. — І ти, волоцюго, рота мені не затикай! Нехай їде та буде проклята там за всі мої сльози та страждання, клята відьма. — Вона зойкнула, скривила лице та заверещала ще голосніше. — Куди руку стиснув, злодюго? Зламати надумав? Ламай, я не боюсь!
Невеличка зростом, хворобливо худа та розпатлана Галина вовчком крутилася біля високого, широкоплечого Павла, випльовуючи з себе страшні прокльони та зиркаючи на Ганнусю повними пекучої ненависті очима. А та застигла, мов заморожена зсередини тими страшними словами, що оглушливо лунали навкруги. Як недобре було їй від тих прокльонів, мов щось чорне наповзало на душу, яка здригалась та тремтіла під натиском тієї сили темної, що хвилями надходила від розлютованої Галини. Вона не могла ніяк відірвати очей від Галини, мов причарована, хоч морозно й недобре було від її погляду.
— Чого стоїш? Поїхали. — Голос батька увірвався до її затьмареної неприємним почуттям свідомості. І вона, мов отямившись, повільно полізла до кабіни, а слідом за нею забрався батько. Останнім всівся за кермо Митько, вантажівка оглушливо загарчала. Ганнуся кинула останній погляд туди, де на маминих руках ридав Івасик, у руках Павла билась оскаженіла Галина, а потім машина рушила й все те зникло. Такою й залишилась рідна вулиця у її пам’яті — мама з братиком, Павло з Галиною. Майнув перед очима край села, машина повільно викотилась на широку ґрунтову дорогу й помчала у бік міста.
Батько похмуро мовчав, Ганнуся теж не могла вичавити з себе ані словечка, надто пригнічена неочікуваною розлукою з рідними та тим чорним маревом слів Галини, що пролунали їй услід. Тільки один Митько, мов не помічаючи поганого настрою своїх супутників, весело гомонів усю дорогу. Ганнуся тільки косила на нього невдоволеним оком, та обірвати балаканину не наважувалась. Якби не батько, Митько давно б у неї замовкнув.