Нарешті, коли в неї вже почала поболювати голова від цієї невтомної балаканини, за безмежними полями, що пропливали мимо, замережило будинками місто. Ганнуся і зраділа цьому, і в той же час засумувала ще більше. У самому місті вона була разів зо два, у дядька Данила, і місто не надто полюбляла. Може, тому що народилась та зросла на просторах, на волі мальовничого села, а забудоване високими будинками місто її пригнічувало. Душа її волелюбна почувалась тут не надто добре, та й родина дядькова вподоби не додавала…
Митько оглушливо загудів, ледь не розчавивши на дорозі чорного, як ніч, кота, що пострибки перебігав їм дорогу. Посварившись кулаком вслід геть наляканій тварині, Митько промовив, обернувши до Ганнусі хитре лице.
— Не буде тобі, Ганю, певне, щастя у цьому місті. Бачила, нечистяка чорна прямо під колесами перебігла? Радше вже зараз повернути до Пирогів.
Ганнуся тільки знизала плечима.
— Ти це батькові скажи!
Митько почухав свою пишну чуприну.
— Та казав я йому, уже не раз казав, та він чомусь утовкмачив собі в голову, що тобі конче до міста потрібно, — пробурмотів він, підморгуючи Ганні. — Еге ж, Яковичу?
Микита невдоволено скосився на Митька.
— Еге, — відповів невесело.
Ще хвилин десять їхали мовчки, а потім батько, вдивившись у вулицю, звелів:
— Зверни тут уліво, а біля будинку з червоної цегли зупинись!
Митько мовчки виконав вказівку, й вантажівка завмерла біля будинку на чотири поверхи. Батько відчинив кабіну, зістрибнув на землю, й Ганнуся неохоче зійшла за ним. Митько узявся допомогти з торбами.
Ганнуся з важким серцем крокувала за ними крутими східцями, понуро звісивши голову та ледь переставляючи ноги, відчуваючи себе засудженою, яку вели на екзекуцію. Кроки гулко та якось незвично лунали серед нерухомої тиші пофарбованого зеленим під’їзду. Все тут було незвичним, майже ворожим для Ганнусі, все нагадувало, що не її це місце, вона тут чужа та недоречна. Десь попереду різким звуком пролунав квартирний дзвінок, і Ганнуся застигла за широкою спиною Митька, відчайдушно бажаючи, аби дядька та його родини не було вдома, аби вони кудись поїхали. Тоді батькові не полишилось би нічого іншого, як повернути її назад, до Пирогів, до любої мами з Івасиком.
Двері тихо заскрипіли й на порозі дядькової квартири, розташованої на четвертому поверсі будинку, з’явилась висока, огрядна постать дядини Глашки. Ганнуся неприязно поглянула на цю ще досить молоду жінку, що виглядала значно старшою завдяки своїй повноті та невдоволеному виразу обличчя, подовгуватому та прикрашеному подвійним підборіддям. Очі її, заплилі жиром та ледь помітні, були незрозумілого сіро-зеленого кольору, а тонкі вуста завжди витягнуті у зовсім тоненьку стрічку. Якою проти неї виглядала молодою мама, якою вродливою та тендітною, хоч і мала значно складніше життя.
— Здоров була, Глашо, — пророкотів своїм низьким голосом батько, й Ганнусю занудило від погляду, котрим дядькова обдивилась спочатку батька, а потім їх з Митьком. Її тонкий, нервовий ніс навіть здригнувся, а вуста зробились ну геть тонкими, ледь не зникли.
— Здоров і ти був, Микито, — голосом, геть позбавленим привітності, відгукнулась вона, продовжуючи стирчати на порозі у строкатому червоному халаті. Але потім, мов щось пригадавши, посторонилась, промовила: — Проходьте!
А Ганнуся ледь не засміялась, помітивши, як підозріло дядина зиркає на притихлого Митька з густою чуприною чорного, смолистого волосся, з дещо циганським лицем та темними, швидкими очима, у розхристаній сорочці, з волохатими грудьми. Дядькова насторожено спостерігала за тим, як він поставив дві торбини з гостинцями на долівку, застелену гарним килимком, як покрутився, з подивом оглядаючись навкруги, мов чекаючи, що він зараз ухопить з полички котрусь дрібничку. І полегшено зітхнула тільки тоді, коли Митько нарешті вийшов.
Батько зняв капелюха.
— Данило вдома?
Глашка хитнула головою.
— Зранку ще пішов, але має скоро повернутись. Проходьте до кімнати.
Ганнуся, не промовивши ані словечка, скинула свої старенькі та стоптані черевики, задивившись на гарненькі білі босоніжки, що стояли біля стіни, пройшла у велику кімнату, простору та світлу, в порівнянні з якою хатинка їхня виглядала геть убогою.
— Сідайте, я вам зараз чаю заварю, — запросила Глашка, правда, привітності в її голосі не додалось ані на краплину.
Батько присів на стільчик.
— А де ж це діти?
Лице дядини пом’якшало.
— Хлопці ще з рання подались на курси, горе мені з ними — просто марять тими машинами, а Даруся ще спить.