Жінка повільно вийшла з кімнати, полишивши Ганнусю з батьком у напруженому мовчанні, яке панувало вже між ними, стояло стіною відчуження, густо замішане на дівочій образі. Ганнуся роздивлялась кімнату, котра зазнала значних змін. На вікнах з’явились нові, темно-червоного кольору важкі штори з оксамиту, гарний дерев’яний стіл посеред кімнати із стільчиками, обтягнутими таким же оксамитом, як і штори, та велика шафа, у котрій білів новий посуд.
Ганнуся зітхнула. З розмов батька з мамою вона знала: батько не схвалював того, що дядько Данило декілька років тому перейшов з тютюнової фабрики, де працював водієм, до міського відділку НКВС, де прижився досить непогано. А головне — розбагатів. Вони продали невеличкий будинок, що залишився від родича Глашки, а через деякий час Данило отримав непогану велику квартиру в цьому будинку, у само́му центрі міста, недалеко від Дніпра. Тітка Глашка ніде ж не працювала, повністю присвятивши себе вихованню дітей — хлопців-близнюків Якова та Миколи й улюблениці Дарини, Дарусі.
Згадавши про сестру, Ганнуся покрутила носиком. На декілька місяців старша, білява, схожа на матір, але значно вродливіша, Дарина з самого дитинства, рідко, на вихідні дні, навідуючись до Пирогів, незлюбила Ганнусі. Поважно розповідаючи про місто, вона кепкувала над простотою Ганнусі, її стареньким, залатаним одягом, навіть над її веселою вдачею. Згодом вона перестала до них приїжджати, з чого Ганнуся тільки раділа. Те, що вони не бачились уже два роки, тепла в почуття до Дарини не додавало. Та й Дарина, подорослішавши, насміхалась ще більше, ще жорстокіше, але вже інакше, ніж у дитинстві.
У дверях з’явилась тітка Глашка з двома малесенькими кухлями з простого заліза, з мисочкою рум’яних пиріжків. Підібгавши губи, вона налила їм ріденького чаю, в кожний кухоль поклала трішки цукру та всілась у велике крісло біля стіни, без особливого зацікавлення розпитуючи батька, як там справи в Пирогах. І поки батько доволі повільно розповідав їй про село та ще щось, старанно обходячи те, що трапилось у їхній родині, Ганнуся, посьорбуючи чай та відщипуючи пишного пиріжка, відверто нудьгувала. І щораз сильніше бажала, аби батько забрав її додому, не полишав тут, у цих незвичних, розкішних навіть, але чужих стінах…
— Мамо, кави звари, — почувся з коридору тонкий, досить високий голос, й Ганнуся, зачувши його, вмить напружилась. — І що за бубніння в нас із самого ранку, зовсім спати неможливо.
Глашка кинула на Микиту докірливий погляд, а потім надзвичайно хутко для огрядного тіла підхопилась із крісла, вмить просяявши усмішкою.
— Зараз, зараз, Дарусенько, хвилиночку, — ласкавим, співучим голосом відгукнулася вона, великими кроками наближаючись до порогу, на якому вже з’явилась струнка Дарина в довгій сорочці білого кольору та з розпущеним білявим волоссям. — А бубонить то твій дядько, ти ж знаєш цих людей.
Ці останні її слова неприємно різонули Ганнусю в саме́ серце. То вони для них ті люди, а які ті люди?
Дарина скривилась так, мов скуштувала кислиці, та повагом ввійшла до кімнати. Материні сіро-зелені очі були прикуті до Ганнусі, яка так і застигла на тому клятому стільчику з недоїденим пиріжком, котрий чомусь примушував її відчувати приниження, ніяковість перед цією стрункою білявою красунею, що доводилась їй сестрою. Пильно обстеживши лице родички, погляд Дарини сковзнув на стареньку та просту сукню, зачепився за руки, зауваживши під коротенькими нігтями чорні смужки від землі, на якій Ганнуся працювала майже увесь час. І вже знайома насмішка відобразилась в очах Дарини так явно, що Ганнуся відчула, як очі обпекли сльози образи.
Нарешті Дарина поглянула на дядька, посміхнулась навіть.
— На гостину до нас, дядечку?
Батько якось зніяковіло опустив очі.
— На гостину, — пробурмотів він, сьорбнувши тієї рідкої гидоти, котру дядькова гордовито іменувала чаєм, а потім невпевнено посміхнувся племінниці. — А ти вже доросла зробилась, красуня, справжня пава.
Дарина промовчала, але Ганнуся помітила, що батькові слова їй сподобалися. Вона солодко потягнулась, упала на те крісло, де сиділа мати.
— Вже і заміж скоро, — продовжив батько.
— То мамі, он, не терпиться, — махнула рукою Дарина.
Так за пустими розмовами минула година, яку Ганнуся ледь витерпіла, аби не підхопитись і не втекти з цього дому від цих чужих людей, що обпікали зневажливими поглядами. І ледь не застогнала від полегшення, коли в коридорі брязнули двері й Дарина підскочила на місці.