— Глашо, Дарусю, — пророкотів низьким голосом дядько Данило, звертаючись до дружини та доньки. — Ганнуся поживе в нас деякий час.
Щітка, котрою тітка Глашка начісувала Даринині коси, застигла на якусь мить, а потім дядина стрімко обернулась, палахнувши невдоволеним поглядом.
— Але, Даниле, у нас же нема місця.
— Глашо, не вигадуй, місця в нас вистачає.
— Можливо… та ти мене запитав? — Її голос задзвенів і ось-ось мав зірватися на крик, а сіро-зелені очі враз зробились великими, округлими та злими. — Може, я не хочу, щоб ця дівчина жила в моєму домі?
— Глашо, Ганнуся ж нам не чужа.
— Це тобі вона не чужа, — відгукнулась дядина, і Ганнуся ледь втрималась, аби не кинутись геть у двері. — А я що, маю терпіти її увесь день, поки ти на роботі? І що вона буде робити, байдики бити чи як?
— Можливо, восени піде вчитись, а поки допоможе тобі.
— Потрібна мені її допомога…
— Послухай, — перебив її дядько Данило, й Ганнуся почула в його спокійному голосі твердість, від якої тітка Глашка трішки притихла. — Мене попросив про це брат, і я маю йому допомогти.
— Але чому їй треба зараз тут жити?
— Так треба.
— Вона що, вагітна? — кинула тітка Глашка з такою злістю, що Ганнуся аж відсахнулась. Сльози, гіркі та пекучі сльози образи, які зовсім не приносили полегшення, а розпікали ще сильніше, таки полились з її очей, і скрізь них вона ледь помітила ті зловтішні погляди, котрими вп’ялися у неї Дарина з матір’ю, вже засуджуючи, вже висміюючи.
— Що за дурниці ти вигукуєш, що вигадуєш? — напустився на дружину дядько Данило, а Ганнуся поглянула на батька, бажаючи відшукати в очах його підтримку, щось тепле у цій холодній кімнаті, від близької та рідної людини. І застигла, помітивши з жахом у очах батька підозру та явне відображення думки про те, що вона й справді могла бути важкою від Гребенка. Біль від цієї батьківської зневіри з такою силою пронизав серце, що потемніло в очах, і вона, уже не стримуючи себе, кинулась до дверей, ледь зачувши за спиною його голос:
— Ганю, що з тобою? Ти куди?
— Облиште мене, — розридалась вона у відповідь, тремтячими руками вхопившись за двері та потягнувши їх на себе.
— Ганно! Ганно, стій!
Голос батька, занепокоєний та пронизливий, пролунав позаду, а вона все бігла, вже опинившись поза межею дядькової квартири, ледь помічаючи східці, що мигтіли перед очима зі страхітливою швидкістю.
Дива не трапилось, дядько допоміг батькові, але не це так боліло їй зараз, а ота підозра в батьківських очах, його думка про те, що вона могла так низько опуститись, допустити блуд з Гребенком.
Як міг він ось так швидко повірити цій пихатій тітці Глашці? Як? Ганнуся цього не розуміла. І від того їй було ще болячіше, ще образливіше.
Ридаючи вголос, вона штовхнула важкі, пофарбовані коричневим двері під’їзду та вибігла на вулицю, незвично гомінку після тиші темного, прохолодного приміщення. Гарячий вітер торкнувся її розпашілого лиця, обпікаючи, і Ганнуся з хвильку постояла так під широким каштаном й кинулась до другого боку дороги, бажаючи тільки одного — опинитись якомога далі від цього дому, від цих людей.
Вона перебігла дорогу й тепер ішла біля неї, чуючи за спиною голос батька, але не озираючись. А очі так і заливали сльози, розмиваючи все навкруги — дорогу та людей, що траплялись назустріч.
— Ганю! Ганю!
Голос батька пролунав уже досить близько, і Ганнуся несподівано прудко рвонулась у протилежний бік, забувши про все і необережно опинившись посеред дороги майже під колесами чорної машини, що відчайдушно загуділа та заскреготіла гальмами. Цей звук, а ще крик батька були настільки оглушливими, що Ганнуся, мов засліплена, застигла посеред дороги, не маючи сили ні втекти зі шляху машини, ані зробити навіть малесенького кроку вбік.
— Можеш привітати мене, Петре. Я сьогодні отримав розлучення.
Сріблясто-сірі очі водія Петра Черкая, співробітника міського відділу НКВС, уважно глянули на свого керівника в дзеркальце, а глухуватий голос досить спокійно промовив:
— Вітаю, Дмитре Михайловичу.
Майор Дмитро Михайлович Солодов на мить сховав очі під довгими золотаво-коричневими віями й прошепотів:
— Дякую, Петре! А тепер поїхали.
Петро кинув на нього запитливий погляд.
— Додому?
— Так. Я обіцяв Ганні Гаврилівні, що відвезу її сьогодні на кладовище, сьогодні ж роковини батьків.