— І тобі не соромно? — голос батька наполегливо увірвався до її свідомості. — Таке учворила, повелась як мале нерозважливе дитя. А під машину тебе чого понесло?
Ганнуся скоса поглянула на батька заплаканими очима.
— Тітка Глашка сама мене образила.
Микита кинув на неї гострий погляд.
— А, може, вона не така вже й далека від істини, га, доню?
Ганнуся застигла перед дверима під’їзду, глянула ображено на батька і, проковтнувши важку грудку, що стала поперек горла, тихо прошепотіла:
— Ви теж туди, тату? — таке рідне та звичне слово тато птахою злетіло з її вуст, болем обпікаючи зсередини. — Вона встигла і вас отруїти, ця жінка? Як ви могли навіть допустити думку про те, що я на таке здатна? Як, тату? — Ганнуся вдивлялась прямо в очі батька, які той уперто відводив, не бажаючи зустрічатися з нею поглядом.
— Гребенко вже далеко не хлопчик, — нарешті відповів він. — Та наші пирогівські хлопці зроду тебе не зваблять, а цієї людини я майже не знаю, чужий він нам. А ти надто вродлива, Ганю, щоб міг перед тобою встояти чоловік.
— А чи моя провина в тому, що такою вродилась? — пошепки запитала Ганнуся, вхопившись тремтячими пальцями за залізну дверну ручку, але дверей не відчинивши. — І моя врода, якою б вона не була, для єдиного чоловіка, для мого коханого.
Микита прищурив очі.
— А Гребенко хіба не коханий? Хіба не єдиний?
Ганнуся пригадала відгодоване, навіть жирне лице Гребенка, яке все одно не втратило своєї привабливості, й майже відразу, мов намальована, майнула перед очима висока постать дивного того дядькового сусіда, Дмитра Михайловича. Продовгасте, чітко зліплене лице з красивим малюнком рота, прямим носом та такими пронизливими очима. З-під кашкета видно русяве, ні, темно-русяве волосся, постать висока, пряма та струнка, особливо супроти кремезного Павла. Хотіла кинути батькові, що і коханий для неї Павло, і єдиний, але, пригадавши того чоловіка, чомусь змовчала, тільки з болем глянула й увійшла до під’їзду, мов той засуджений на плаху.
Тітка Глашка та Дарина зустріли їх напруженим мовчанням, дядько Данило щось пробурмотів, але дядькова так і не вибачилась за образливі олова. Ганнуся проковтнула гіркі сльози, аби не виказати їм тієї глибини образи, можливо, дитячої, можливо, недоречної, але такої, що пекла її розпеченим тавром та перехоплювала подих. Вона просто сіла тихенько в куточку, мов і не було її тут зовсім, та й справді не було, бо душею своєю, усім серцем своїм вона була зараз далеко від цього розкішного непривітного дому, була там, де її рідна домівка, де мама з Івасиком, й майже не чула того, про що гомоніли батько з дядьком, про що щебетала Дарина. Отямилась вона тільки тоді, коли пролунав дзвоник і з’явився Митько. Якось відсторонено прощалась вона з батьком, байдуже приймаючи його обійми та підставивши щоку для поцілунку. Може, й хотілось кинутись до нього, обійняти, міцно притиснувшись, як то бувало раніше, та вона не могла. Образа, що задушливо копирсалась всередині, клятим ворогом стояла на заваді, будуючи між ними з батьком високу стіну відчуження.
— Ну, бувай, Ганю, — пробурмотів батько, прокашлявшись та пригладивши своє темне волосся. — Не поминай, як то кажуть, лихом і в усьому слухайся дядька з тіткою, щоб нам з мамою не було соромно за тебе перед ними.
Ганнуся відповіла батькові прямим поглядом.
— Не буде.
Батько з сумнівом поглянув у її сумні очі, зітхнув, попрощався з родичами та вийшов за незвично притихлим Митьком. І Ганнуся залишилась сама. Вперше за свої вісімнадцять років вона напрочуд гостро відчула, що таке самотність. Самотність, незважаючи на близьку присутність людей.