— Ходи, Ганю, з тьотею, — пролунав мов здалеку голос дядька, й Ганнуся злегка здригнулась. — Вона покаже тобі твою кімнату.
Ганнуся промовчала, тільки ледь помітно хитнула головою й покірно рушила за невдоволеною тіткою Глашкою, яка повільно попливла у кінець довгого коридору, не озираючись на Ганнусю, що неохоче пленталась слідом. Штовхнувши вузькі білі двері, вона увійшла до маленької кімнати.
— Ось, влаштовуйся, — процідила скрізь зуби, зупиняючись посеред кімнати та скошуючи на Ганнусю недобрий погляд. — Тільки затям собі, що в цьому домі є свої порядки й непослуху я не потерплю. Та якби моя воля, ноги б твоєї тут не було, але Данило іноді вміє так впертися. — Вона махнула рукою на стареньку невеличку шафу з облущеною коричневою фарбою. — Ось сюди можеш покласти свої ланці, а потім приходь на кухню, допоможеш з обідом.
Ганнуся зціпила зуби, аби не нагрубити, не зірватися. Ланці. Яке ж образливе, принизливе слово, особливо в тонких устах цієї жінки, з яких, здавалось, нічого, окрім отрути, не виходить. Дядина тим часом відчинила вікно, впускаючи до кімнати свіже повітря, а потім рушила до дверей, зупинившись біля застиглої посеред кімнати Ганнусі.
— То що, вагітна ти чи ні?
— Ні, можете не хвилюватись.
Тітка Глашка звузила свої банькаті очі.
— А чому ж ти тоді з села втекла?
— Я не тікала.
— Ну, батько привіз. Але чому?
— От у нього і питайте, — кинула Ганнуся й відвернулась.
Тітка Глашка похитала головою.
— А ти спесива, вся в покійного діда, Якова Семеновича, хоч і не любив він тебе малою. Але нічого, я той норов твій швидко зведу, я тобі не мамуся, зробишся в мене як шовкова.
Ганнуся промовчала, лише очі сяйнули яскравим непокірливим блиском, який вона приховала під довгими густими віями. А як тільки дядина вийшла, більше не сказавши жодного слова, дівчина опустилась на низьке ліжко зі стареньким матрацом й тихо, аби ніхто не почув, заплакала. Через деякий час, щоправда, сльози ті висохли, й вона почала розбирати речі. Як назвала дядина, ланці. Простенькі сукні, спіднички та декілька кофтинок. Все хоч і не нове, але чисте й не латане. Та все одно це ланці.
У двері раптом постукали.
— Ганко, ти що там, заснула? — зачувся роздратований голос тітки Глашки. — Ходи мерщій сюди, хлопці прийшли зголоднілі.
Ганнуся підвелась з ліжка.
— Зараз іду.
Вона кинула торбу з речами додолу, старанно витерла заплакані очі й вийшла з кімнати.
Так розпочалось життя Ганнусі в дядьковій родині. Брати-близнюки, яким було все байдуже, окрім автівок, сприйняли появу Ганнусі досить доброзичливо. Чорняві, з буйними непокірливими кучерями та темними очима, як у батька, вони були досить привабливими молодиками, веселими та гомінкими. Їли ж вони за чотирьох, не втомлюючись нахвалювати Ганнусині борщі та висміювати сестру, що не вміла навіть кави собі зварити. Кава… Справжня, пахуча, вона була дивовижею для Ганнусі, бо в них за каву завжди був напій з меленого та обсмаженого ячменю. Ганнусі ж скуштувати кави дядькова не пропонувала, а просити… Та вона радше залишиться голодною, ніж буде просити щось в цієї роздутої ропухи, яка і так стежила, аби вона лишнього кусня хліба не прихопила. А вдома ж бувало, зголоднієш, відріжеш окраєць від маминого хліба, примастиш олією, густо засієш сіллю — й смакота. А мама тільки радіє та ще відрізає. Тут же по-іншому. Поснідав, пообідав, повечеряв, а щоб перекусити — то зась. Ганнуся другого дня по приїзді, чомусь раптом зголоднівши, за сільською звичкою вхопила кусень хліба з салом, то тітка Глашка так блимнула на неї своїми очицями, що той шматок так і застрягнув у горлі на весь день. Ні, краще ходити напівголодною.
А так життя в дядька було легшим за сільське: вставала вона пізніше, йшла за хлібом, бо вони його не пекли, що було для Ганни справжнім дивом, потім варила борщ і ще готувала якусь страву, прала, прибирала, шила. Фізично то було досить не обтяжливо, а от морально… Постійна присутність дядини, злі очі, що стежили за кожним її кроком, дивлячись на неї з таким виразом, наче дівчина здатна була вхопити котрусь срібну ложку чи виделку та сховати в сукню або ж з’їсти того зайвого кусника хліба чи то сала, її невдоволена пика, що майоріла постійно перед очима, — як усе це дратувало та сердило, відбираючи сил набагато більше, ніж важка робота.
Ось так повільно та нудно минуло два тижні. Гребенко потрохи забувався, той болісний потяг до нього, те, що було недозволеним та неправильним, поступово відходило в минуле, забувалось, полишаючись у серці незначним спомином, розчаруванням та легким жалем. Не судилось. Мама мала рацію, коли казала, що полишить її туга, що це ще не справжнє кохання, а так, захоплення, пристрасть та потяг. І зараз, у вимушеній розлуці з ним, Ганнуся розуміла це несподівано гостро і навіть раділа. Натомість її не полишали думки про того дивного дядькового сусіда, Дмитра Михайловича.