Дмитро Михайлович знову поглянув на її руку, все ще затиснуту в долонях Гребенка, і щось тінню промайнуло в його очах, щось таке, від чого Ганнуся, мов отямившись, поспіхом висмикнула руку з гарячої агрономівської долоні, краєм ока помітивши, як той нахмурився ще більше та кинув на майора ревнивий погляд.
Витончене обличчя майора торкнула слабка усмішка.
— Доброго ранку, — нарешті привітався він глибоким, мов оксамитовим, своїм голосом, від якого по спині Ганнусі поповзли мурашки якогось передчуття. — А ви, я бачу, додому не повернулись.
Ганнуся кинула на нього швидкий погляд.
— Я… я деякий час поживу в дядька, — нарешті вичавила вона з себе ледь чутно, намагаючись не дивитися на застиглого в напрузі Гребенка.
— Он як, — обізвався майор, і очі його сяйнули, зовсім як того дня, коли вона побачила його вперше. У Ганнусі перехопило подих від цього сяйва його очей. Щось відбувалось між ними цієї миті, щось нове та незрозуміле для неї, таке, чому не завадила навіть присутність Гребенка, що вп’явся в лице майора недобрим поглядом. Він не мав так на неї дивитись, цей ледь знайомий чоловік, але дивився, бентежачи і зачаровуючи. Дівчина ледь помітно зітхнула, коли він нарешті відвів очі, аби взяти з рук свого галасливого водія невеличку валізу. А потім посміхнувся до неї. — Ще побачимось.
Останні його слова пролунали так, що навіть і наївна Ганнуся зачула в них котрусь обіцянку, якийсь відтінок інтимності, щось таке, що стосувалось тільки їх двох і більш нікого. Вона відчула це й відразу ж відчайдушно зашарілась, кинувши погляд на Гребенка — чи й він зачув це? О, він зачув та ще і як зачув, бо вже дивився на неї палаючим злим вогнем поглядом, від якого аж морозно робилось по шкірі. Перед нею стояла інша людина — вже не той щасливий від власної волі Павло, яким він був ще декілька хвилин тому.
Майор Солодов, узявши валізу, пройшов мимо Ганнусі до під’їзду, пройшов настільки близько, що його рукав торкнувся оголеної руки Ганнусі, яка здригнулась від того дотику, мов від удару струмом, вдихнувши в себе ледь чутний аромат чогось незнайомого та приємного. Їхні очі зустрілись поглядами зовсім поряд на якусь коротку мить, і вони, ті темно-сірі очі, мов пронизали її наскрізь своїм вогнем… А слідом поплентався той гомінкий водій, змірявши Ганнусю пронизливим поглядом своїх сірих очисьок.
— І що це за фраєр? — погрозливо запитав Гребенко, не дочекавшись навіть, коли водій зникне в під’їзді. Ганя здригнулась й ледь не зойкнула, коли широка його лапища боляче вхопила її за тонкий зап’ясток і міцно стиснула. Смикнувши, він рвучко притягнув Ганнусю до себе, і зовсім поряд із собою Ганнуся побачила його розлючені, налиті кров’ю очі. Таким вона його ще ніколи не бачила, тільки якось помітила схожий вираз в очах сільського теслі дядька Мирона Войського, коли той застукав свою дружину Варку, гомінку та вродливу молодицю з Броварків, разом із сином селищного голови Тимошем у пшениці за селом. І пам’ятала вона жах та сльози у великих очах Варки, коли та бігла в так-сяк застібнутій кофтині через село до контори, шукаючи захисту, а слідком за нею, майже наздоганяючи, летів розлючений дядько Мирон із сокирою та ревом: «Зарубаю, клята тварюко!» А Ганнуся з подружками дивилась на то дійство і мріяла, аби її хтось ревнував, кохаючи до нестями. Але виявилось, що в чоловікові, охопленому ревнощами, немає нічого гарного, а навпаки, відвертий прояв цього почуття спотворює людину.