— То просто дядьків сусіда.
Гребенко глянув на неї недобре.
— А ти мене за сліпого не тримай, — майже прогарчав він. — Гадаєш, не бачив, як дивився на тебе цей молодик і як ти на нього витріщала оченята? — Він нахилив своє лице так близько до неї, що вона відчула слабкий цибульний сморід з його рота. — А я не дозволю, Ганю, брати те, що належить мені. Зрозуміла?
Ганнуся рвонулась в його руках.
— Я належу сама собі, а не вам!
— Помиляєшся, мені ти належиш, а будеш віятись із цим душогубом…
— Та ні з ким я не віялась! — вигукнула Ганнуся, серце котрої боляче обпекли слова агронома.
— То я не бачив, як витріщилась ти на нього, наче хоч зараз готова стрибнути з ним у гречку…
— Та йдіть ви до дідька!
Зібравши всю свою силу, Ганнуся рвонулась з його рук так стрімко та рвучко, що сталеві пальці від несподіванки ослабли і вона опинилась на волі, правда, впустила торбинку з хлібом. Підбирати не стала. Тремтячими пальцями намацала позаду себе важкі двері під’їзду, сковзнула в його прохолодне, темнувате нутро, а потім побігла, важко дихаючи, по крутих східцях, дослухаючись, чи не лунають позаду кроки Гребенка. Та в під’їзді було тихо, лише її дихання порушувало тишу.
Опинившись на своєму поверсі, вона ледь перевела подих, коли двері дядькової квартири відчинились і на порозі виросла висока постать тітки Глашки в строкатому халаті. Охопивши ціпким поглядом захекану Ганнусю, вона примружила очі та просичала:
— Тебе тільки за смертю посилати! Де ти, в дідька, лендала цілу годину і де твій хліб?
Ганнуся перевела подих.
— Я загубила його, — ледь чутно пробурмотіла вона.
Дядина витріщила очі.
— І як ти могла його згубити? Клишолапа, чи що?
— До мене якийсь волоцюга вчепився, а я злякалась, — Ганнуся зі мстивою втіхою обізвала Гребенка волоцюгою.
Тітка Глашка негарно викривила рота.
— Волоцюга? Що ти вигадуєш? Як роззява, то так і скажи, а не вигадуй тут мені дурниць. А зараз хутко шукай хліб і назад, у нас роботи непочатий край…
Вона не встигла договорити, тому що двері сусідньої квартири повільно відчинились і перед Ганнусею виросла висока та похмура постать вже знайомого водія. Поважно привітавшись з тіткою Глашкою та блимнувши на Ганнусю похмурим оком, він поволі пішов вниз, а Ганнуся спіймала себе на тому, що застигла на місці, забувши про наказ тітки бігти наниз за хлібом, і з напруженням чекає, коли в дверях з’явиться висока постать майора. І справді, майже відразу він стрімко вийшов у коридор, тримаючи кашкет у руках. Ганнуся мов причарована вдивлялась у його обличчя під коротко стриженим русявим волоссям, що без кашкета виглядало значно молодшим та привабливішим. Але коли він поглянув на неї, якось враз засоромилась та опустила погляд на долівку.
— Доброго ранку, Дмитре Михайловичу, — зацвірінчала раптом тітка Глашка, й Ганнуся здивовано підвела очі. Таким улесливим голосом дядькова розмовляла тільки з улюбленою своєю Дарусею, навіть хлопці не завжди отримували від неї лагідні відгуки. — Чи добре з’їздили?
Майор хитнув головою.
— Так, добре. Дякую.
На тонких вустах дядькової розквітла посмішка.
— А Ганна Гаврилівна вже переживала, ви ж бо її знаєте, ви ж їй за рідну дитину, вона так вболіває за вас серцем. Ой, та вона, мабуть, не сказала вам, що у нас сьогодні буде маленька вечірка, день народження Яковича, тільки для найближчих друзів, ви ж його знаєте?
— Тьотя мені сказала.
— То добре. Приходьте неодмінно. Даруся обіцяла приготувати щось смачненьке, вона в нас така вже дотепниця… — Погляд тітки, прикутий увесь цей час до ставної постаті майора, сковзнув раптом у бік притихлої на східцях Ганнусі, й вона відразу нахмурилась, голос її миттєво втратив свою медову солодкість. — А ти чого тут стирчиш? Чого рота роззявила? Я тобі що наказала робити?
Ганнуся геть зніяковіла.
— Я… я… Вибачте, — вичавила вона з себе й кинулась донизу, відчуваючи на собі уважний погляд темно-сірих очей. А за нею лунав голос дядини.