Десь нагорі грюкнули двері, різкий звук безжально розірвав тишу, і Ганнуся, отямившись, підвела на Дмитра налякані очі.
— Мене ж тітка чекає, — пробурмотіла вона й, вихопивши з теплої чоловічої долоні свою руку, полохливою пташкою кинулась до східців, зачувши тільки за спиною його слова.
— До вечора.
— Ну, — зневажливо процідила скрізь зуби дядькова, як тільки Ганнуся з’явилась у квартирі. — І де тебе цього разу носило? Знов волоцюга приклепався?
Образа та злість, які важкою каменюкою давили серце Ганнусі протягом усього цього часу, раптом спалахнули всередині з такою силою, що вона не встигла й отямитись, як процідила у відповідь.
— А вам що до того? Де ходила, там ходила, я вам не служниця, щоб звітувати за кожен крок.
Дядина, вирячивши свої сіро-зелені очиська, роззявила рота, мовчки хапаючи повітря, наче викинута на берег рибина. Потім видихнула:
— Та як ти… як у тебе язик звернувся, ти, тварюко, так зі мною розмовляти в моєму ж домі?
Ганнуся сяйнула очима.
— Це дім мого дядька також.
— Закрий рота. — Важка, пухка та випещена долонь дядини товстою зміюкою звелася доверху та боляче луснула Ганнусю по щоці. — Сидиш на моїй шиї, на моїх харчах та ще й рота до мене розтуляти? Що, випестила мамуся, а треба було батога брати та колотити, аби не росла такою спесивою.
— А що ж ви своєї Дарини не били? — кинула Ганнуся, не зводячи з тітки важкого погляду, бо не боялась цієї жирної злобниці, не такої вдачі була.
— А ти Дарусі не чіпай! Вона в мене янголятко, а не дівчинка, була такою й залишиться, тобі до неї далеко, як куцому до зайця, бісова кров, очі б мої тебе не бачили!
— Скажіть, тітко, за що ви так мене не полюбляєте? — раптом запитала Ганнуся. Вона й справді не могла уявити, чим же була викликана ця тітчина ненависть, ця зневага. Бо змалку нічого поганого дядьковій не зробила, ніколи слова поганого не сказала. Але вона чомусь відверто не полюбляла їх з мамою, тільки до батька ставилась ще більш-менш.
Глашка кинула на неї такий погляд, що Ганнусі зробилося аж млосно. Було в тому погляді щось таке схоже з поглядами Павлової Галини, така ж образа та люта, непримиренна ненависть.
— То в матері своєї запитаєш.
Кинула, мов відрізала, тому що в коридорі з’явилась невдоволена, заспана Дарина і смачно потягнулась.
— Чого це ви зрання галасуєте? Мамо, ти ж знаєш, сьогодні такий день, я маю гарно виглядати. А як це можливо, коли я не висплюсь?
У дядини очі спалахнули ніжністю. Вона лагідно посміхнулась доньці, мов перед нею стояло малесеньке дівча, а не пишна та висока панночка з вередливо скривленими вустами.
— Вибач, любонько, то все Ганька, прижилась тут настільки, що вже заповзялася командувати.
— Треба-таки вмовити татка, аби відіслав її назад до тієї забурбелівки, — протягнула Дарина, кидаючи на Ганнусю невдоволений погляд.
Але та тільки посміхнулась.
— Зробіть ласку, умов, — майже весело відповіла вона, не бажаючи більше принижуватись, підхопила торбочку з хлібом і попростувала до кухні, спиною ж відчуваючи злі та ненависні погляди майже однакових сіро-зелених очей.
6
— Мамо, швидше можна? — галасливо вигукнула Дарина, стрибаючи по великій кімнаті в одному спідньому, що складалось із шовкового ліфчика та панталон, щедро пообшиваних тонесенькими смужками мережива. — Вже майже шоста, а ти ніяк мою сукню не допрасуєш.
Глашка зиркнула на Ганнусю.
— Я й так кваплюсь, люба. То якби Ганька моторніше рухалась. — Вона покривила носом. — Візьми, нагрій ще, тільки не будь гускою, швидше рухайся!
Ганнуся, взявши з тітчиних рук важку та незграбну праску й відчувши сильне бажання запустити тією праскою в її невдоволену пику, тільки промовчала. А потім вибігла на кухню, бо її підігнав нервовий крик вицяцькованої, як лялька, Дарки:
— Ганько, швидше, швидше рухайся!
Як не кортіло їй обернутися та порадити Дарині самій трішки пробігти, аби лишок струсити, та вона втрималась.
Після важкого дня біля плити якось і сваритись не хотілось. Та й впарилась вона добре. Напекла тістечок та пиріжків, запекла вгодованого гусака та двох качок, накрутила голубців та нарізала дивних зовсім маленьких скибок хліба з м’ясом та прозорою рожевою ковбасою з овочами та сиром, котрі тітка назвала незнайомим словом канапки. А Дарина майже весь день провела біля дзеркала, час від часу роздратовано покрикуючи на матір.