Бухнувши важку праску на плиту, Ганнуся перевела подих і кинула неуважний погляд у вікно. І здригнулась. У глибині двору, в затишку широкого каштана, вона побачила високу постать Гребенка. Він стояв, похнюпивши голову, і, певне, чекав на неї, але Ганнусю аж ніяк це не втішило.
— Ганько, ти там заснула?
Крик Дарини відірвав Ганнусю від вікна, й вона, вхопивши розпашілу праску, кинулась геть з кухні.
Ще декілька хвилин, і Дарина вся засяяла, вдягнувшись у неймовірно гарну сукню світло-зеленого кольору зі сріблястим відтінком, що так пасувала до її очей. Вона гордовито пройшлась кімнатою, поглядаючи на себе в дзеркало з усіх боків та всміхаючись від задоволення собою. Тітка Глашка зітхнула.
— Ой, доню, яка ж ти чарівна в мене, мов та квіточка, надивитись на тебе не можу. Напевне, й Дмитро Михайлович оніміє від зачарування тобою.
Дарина кинула на матір роздратований погляд.
— Мамо, ти знову?
— А чому б і ні? — заперечливо відгукнулась Глашка, мов не помічаючи Ганнусі, яка здригнулась при цих словах. — Марно ти крутиш носом, доню, Солодов з дуже поважної родини, у нього така міцна дружба, такий зв’язок із Звольським, у нього велике майбутнє, а то багато значить, та й красень він який.
— Мамо, ні.
— Дарусю! Але ж…
— Досить! — командирським тоном рубонула Дарина, і тітка Глашка слухняно замовкла, тільки похитала святково вбраною головою. Дарина ж повертілась ще хвильку перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням, а потім повернулась до Ганнусі. — А ти чого стовбичиш тут, мов засватана? Йди, переодягайся, скоро приїдуть перші гості, допоможеш зустрічати.
Ганнуся мовчки вийшла та пішла до своєї кімнати. Настрою бути присутньою на цьому зборищі незнайомих людей у неї не було ніякого. Але дядько наполягав, і вона не хотіла йому перечити. Дарина з матір’ю теж воліли б не допустити її, сільську простоту, до того високого товариства, але дядько навіть чути про це не хотів. Тому змушена була Дарина запозичити Ганнусі свою святкову сукню, аби не засоромитись перед тими поважними людьми, що мали завітати до них увечері. Сукня та здалась Ганнусі просто казковою, біла, мов сніг, вона пишною хмарою спускалась нижче колін, а на стані була перехоплена широким чорним пояском. Щоправда, трішки завелика, та то байдуже, головне — краса ж яка, а тканина! То ж набивний шовк, такий м’якенький та гладкий, що так і кортить до нього пригорнутись, насолодитись м’якістю.
Ганнуся пірнула в сукню, міцно затягнула пояс і крутнулась перед дзеркалом. Яка ж краса, он як м’яко тканина торкнулась ніг. Короткі рукавчики були трішки заширокі для неї, та й у плечах і грудях сукня була дещо широкуватою, втім, за її білосніжною красою того можна було й не помічати. Ганнуся якийсь час замилувалась своїм лицем, а потім смикнула себе за довгу, товсту косу. Не надто вона пасує до цієї сукні, а в порівнянні з пишною зачіскою Дарини й взагалі виглядає вбогою. По-сільському вбогою. Потягнувши стрічку, Ганнуся стрімко розпустила косу, й довге густе волосся вкрило її плечі темною завісою. Гарно, але ж так вона не вийде. По-перше, то незручно, а по-друге, дядину ще удар ухопить від такого зухвалого вигляду. Поморщившись, Ганнуся швидко зібрала волосся у довгий хвіст, що теж вийшло непогано.
Пролунав дзвінок, і вона, набравши в легені побільше повітря, стрімко вийшла з кімнати, аби не дратувати тітку.
— Проходьте, проходьте, прошу, Давиде Йосиповичу, — уже вуркотів у коридорі приязний та веселий голос дядини. — О, Тамаро Наумівно, ви, як завжди, надзвичайно гарно виглядаєте.
— Взаємно, Глафіро Семенівно.
— Та куди вже мені, завше заклопотаній, троє ж мужчин у домі, а то така морока, що вже не до себе.
Ганнуся тільки скривилась. Он якою вона може бути люб’язною з чужими, он як барвінком в’ється біля вже досить немолодого подружжя, он якою виглядає награно доброзичливою господаркою, що аж нудно робиться. Не встигла вона провести гостей до вітальні, як у двері знову подзвонили.
— Відчини, Ганю, — ввічливо попрохала тітка Глашка, сховавши на цей вечір свого роздвоєного, отруйного язика.
«Хоч би сніг не випав», — подумала про себе Ганнуся і попленталась відчиняти двері. На порозі перед нею стояв одинак, досить ще молодий чоловік, без дами, але з маленьким букетиком польових волошок у руках. Кашкет він тримав поряд з квітами, вдягнений же був у форму співробітника НКВС. Середнього зросту, смуглявий лицем, з чорним волоссям, досить привабливий, він дивився на Ганю здивованими темними, мов терен, очима. І поволі, по тому, як сковзав його погляд з її блакитних очей на юне, свіже лице, на темно-рожеві густа, той подив змінювався на суто чоловічий інтерес, а потім вже відверте захоплення.