А потім з’явився він. Стрімко вийшов слідком за своєю тітонькою, самою появою зробивши тісно в грудях Ганнусі. Замість форми він був одягнений у чорні, добре випрасувані штани та буро-зелену сорочку з короткими рукавами. Його погляд, сковзнувши коридорчиком, майже відразу віднайшов її завмерлу біля дверей постать. І Ганнуся зачаїла подих, побачивши, як погляд той охоплює її всю, мов поглинаючи в себе та запалюючись зсередини особливим, сяючим світлом.
— Доброго вечора, — пролунав його оксамитовий голос, мов огортаючи Ганнусю. Погляд сковзнув по її сукні, густому волоссю, зібраному в пишний хвіст. Очі його знову повернулись до її очей, і Ганнуся з внутрішнім тремтінням помітила, як схвально вони сяйнули з-під завіси темних вій. — Ви надзвичайно виглядаєте сьогодні, Аню.
«Аня». Таке незвичне звертання, в його вустах воно пролунало по-особливому, з ледь помітною ніжністю, воно торкнулось Ганнусиного серця, змусивши його болісно та водночас солодко защеміти.
— Дякую, — прошепотіла вона, невпевнено посміхаючись. Надто схвильована, зосереджена на Дмитрові, вона не помітила гострого та уважного погляду, котрим Ганна Гаврилівна поглянула спочатку на неї, а потім на свого небожа, не помітила й легкої вдоволеної посмішки, що торкнулась блідих вуст цієї літньої жінки. А потім тільки пробурмотіла, мов отямившись зі сну та зрозумівши, що загороджує їм дорогу. — Проходьте, будь ласка!
Ганна Гаврилівна, м’яко всміхнувшись, пройшла до квартири, а от Дмитро, порівнявшись з Ганнусею, зупинився поряд настільки близько, що його сильна, ледь помітно засмагла рука торкнулась Ганнусі, викликаючи несподівану слабкість. Деякий час він просто стояв, ледь торкаючись та вдивляючись у неї своїми загадковими очима. Він не хапав її, на відміну від Гребенка, в міцні обійми, не заціловував пристрасно до болю, але все одно вона відчувала, як земля гойдається навколо неї, а сама вона робиться такою слабкою, що ще якась коротка хвилька й просто впаде в його обійми. Що за сила прихована в цих очах, що вона робиться перед нею такою слабкою. Вона геть забула в ці хвилини й про дядькове свято, і про те, що зовсім поряд сміються й перемовляються люди, забула про все, окрім нього.
— Аню, — порушив його голос таку затишну тишу між ними, — вам не здається, що до вашої чудової сукні все ж дечого не вистачає, га?
Ганнуся зніяковіла.
— Я… я навіть не знаю.
Дмитро всміхнувся.
— А от мені здається, що їй все ж не вистачає ось цієї невеличкої дрібнички. — Його долоня пірнула до кишені, а коли він повільно витягнув її назад, щось заблищало між пальцями. — Дозвольте, Аню, подарувати вам ось це. На знак нашої дружби.
Ганнуся, вдивившись, побачила в його руці тоненький жовтуватий ланцюжок — невже золото? — та на ньому дивну блакитну квітку з прозорого каменю. Дівчина аж відсахнулась від майора, боляче забившись спиною об стіну, і заперечно захитала головою.
— Ні, що ви, я не можу.
Гладке чоло Дмитра спохмурніло.
— Чому, Аню?
— Воно занадто коштовне.
На губах Солодова промайнула коротка, але сповнена такої ніжності усмішка. Він несподівано торкнувся обличчя Ганнусі, а вона у відповідь затремтіла усім тілом, ледь зачувши його шепіт.
— Повірте мені, Аню, коштовнішим за радість та світло ваших очей нічого не може бути. Ви дозволите?
Вона не заперечувала, зачарована його близькістю, коли він схилився над нею, овіюючи слабким запахом одеколону та ще чогось, незнайомого та притаманного саме йому, й відчула, як прохолодний ланцюжок торкнувся її почервонілої від хвилювання шиї, а блакитно-прозора квітка затишно лягла поверх білого шовку сукні.
Дмитро зазирнув у вологі очі Ганнусі.
— Вам подобається?
Вона ледь помітно хитнула головою.
— Так, дуже. Зроду ще не бачила такої краси, — прошепотіла, сяючи радісним та вдячним поглядом. Ще ніколи не отримувала вона таких подарунків, навіть на день народження мама дарувала дешеве намисто, а батько взагалі не полюбляв викидати гроші на зайві та непотрібні, за його розумінням, дівочі витребеньки. Та й ні в кого на селі не було таких розкошів, хіба що в тітки Уляни Верховської, дружини селищного голови. Сама ж Ганнуся навіть і не мріяла про таке, а тут… — Я не знаю навіть, як зможу вам віддячити…
Дмитро захитав головою.