— Подарунки дають не задля вдячності, а щоб зробити приємне. Але якщо хочете мені віддячити, то всміхайтесь частіше, посмішка вам так пасує.
Ганнуся невпевнено посміхнулась. Знав би він, що ще зовсім нещодавно була вона першою реготухою, першою пустункою на селі, безтурботно проживаючи кожен день свого життя, радіючи з простих речей, таких як веселка над Сухим Кагамликом чи то десяток жовтих каченят, знайдених вранці біля качки. Але болісне тяжіння до Гребенка, а вже потім переїзд до міста, здавалось, назавжди позбавили її здатності безтурботно та весело сміятися.
На східцях внизу почулись голоси, й Дмитро, як то здалось Ганнусі, з невдоволенням відступився від неї. У ту ж хвилину в коридор величною ходою виплила дядина, поглянула на Ганнусю підозріло, але до Солодова улесливо посміхнулась та защебетала птахою.
— Дмитре Михайловичу, що ж ви в дверях стоїте? Ганко, ти чому людину на порозі тримаєш?
На Ганнусю мов холодом повіяло.
— Я…
— Вона мене не тримала, Глафіро Семенівно, — перебив її Солодов, й Ганнуся аж здригнулась, таким холодним та різким здався їй його завжди такий оксамитовий голос. — І я був би вам надзвичайно вдячний, якби ви за моєї присутності поводились з небогою як із людиною, без цих грубощів.
Тітка Глашка, розтягнувши в посмішці свої тонкі губи, трішки зблідла та глянула на Дмитра так, наче той стратив розум.
— Але ж, Дмитре Михайловичу, вона… — почала вона, але Дмитро зупинив її владним рухом сильної долоні.
— Не треба, прошу вас, я вже все чув.
Глашка якось нервово посміхнулась.
— Ну, якщо ви наполягаєте…
— Наполягаю, — підтвердив Дмитро і, кинувши на Ганнусю теплий погляд, пройшов до великої кімнати, полишивши її наодинці з дядьковою, очі котрої вже й так палали недобрим, відьомським полум’ям. Вона вже й рота роззявила, аби, певне, знов вилити на Ганнусю цілу купу бруду, та, побачивши біля дверей вже немолоду подружню пару, застигла на якусь мить, а потім розтягнула свого тонкогубого рота в неймовірно широкій посмішці.
— Макаре Семеновичу, Фросино Дмитрівно, — видихнула вона, здавалось, ураз забувши і про Ганнусю, і про все на світі.
З появою високого, з помітною сивиною Макара Семеновича у великій кімнаті відразу ж зробилось якось напружено, і Ганнуся здогадалась, що це ніхто інший, як полковник Звольський, керівник дядька, керівник усього міського відділу НКВС. Не раз батько розповідав, скільки лиха завдали звичайним людям ці похмурі тіні під головуванням ось сивочолого дідуся із звичним, простуватим лицем та трішки стомленим поглядом водянисто-блакитних очей. Ганнуся, завжди зайнята чимось веселим та своїм, майже ніколи не звертала особливої уваги на батьківські слова, на його невдоволення новим місцем роботи дядька Данила. Все то було таким далеким: масові арешти, які знищували цілі родини, чуже горе й невідомі, ненависні для батька енкавеесники. Який стосунок усе це мало до її майже безтурботного життя простої сільської дівчини, звичайнісінької ланової, яка ніколи у своєму непомітному житті не зробиться ворогом народу та не потрапить до когорти тих нещасників. Та й хто такі вони, оті вороги народу, Ганнуся погано собі уявляла та й мало над цим замислювалась.
Але зараз ті далекі та незнайомі люди, від яких залежала доля не однієї людини, не однієї родини, ті, кого так не любив батько, опинились поряд з нею, більш того, рідний батьків брат, дядько, був одним з них. Після Звольських завітали ще декілька чоловік, хто сам, хто із супутницею. Вони невимушено спілкувались між собою, вели свої розмови, котрих Ганнуся не розуміла, й відчувала себе зовсім зайвою на цьому зібранні, чужою та непотрібною цим людям. Запхавшись у куток, вона мовчки спостерігала за людьми, з якими в неї не було нічого спільного, на відміну від тітки Глашки та Дарини, що так і пурхали поміж гостей, весело перемовляючись. Солодов стояв біля вікна, про щось дружньо розмовляючи зі Звольським, а до Ганнусі несподівано саме в цю хвилину дійшло, що він, такий доброзичливий, щирий з нею, навіть ніжний, який захистив її від нарікань дядини, теж належить до цих людей. Як таке можливо? Скільки ж крові на тих руках, котрі якусь хвилину тому так ніжно торкались її шиї, одягаючи золотий ланцюжок. Вона не спускала очей з його спокійного вродливого обличчя, ніби сподівалась розгледіти, побачити щось звірине, але бачила перед собою тільки високого стрункого чоловіка з широкими плечима та легкою усмішкою на вустах. А він, мов відчувши її пильний погляд, раптом поглянув на неї, повільно посміхнувшись. Ганнуся невпевнено посміхнулась у відповідь, відчуваючи себе якось ніяково через свої думки про нього.