— Увага, увага, — заплескала в долоні тітка Глашка, зупинившись біля Ганнусі. — Прошу всіх до столу на нашу скромну трапезу, прошу, влаштовуйтесь. Ганю, — звернулась вона до Ганнусі з удаваною ласкою, у той час як очі так її і пронизували, — ходімо, люба, допоможеш мені!
Ганнуся мовчки вийшла за дядьковою, чекаючи неминучого буркотіння, але та мовчала, можливо, берегла свою злість на потім, коли всі розійдуться.
— Ось, та неси обережно, — пробурмотіла вона, всунувши до рук Ганнусі велику гарну миску з голубцями. — Гусака я сама понесу, а то чи втримаєш.
Наступні декілька хвилин Ганнуся мандрувала з кухні до вітальні та назад, виставляючи на стіл різноманітні наїдки та час від часу ловлячи на собі погляди Солодова, який уже сидів поряд з поважним Макаром Семеновичем, що теж кинув погляд на Ганнусю, а потім на дядька Данила.
— То ваша небога, Яковичу?
Дядько Данило посміхнувся.
— Так, братова донька. Ганнуся.
Звольський хитнув головою.
— Красуня.
— Так. — У дядьковому погляді, кинутому на Ганнусю, промайнув мрійливий і трішки сумний вираз. — Уся в маму, така ж красуня.
Дзенькнуло, на стіл впало блюдечко з канапками, впущене тремтячими руками дядини. На білосніжну святкову скатертину, вишиту золотавими квіточками, нерівно впали рожеві шматочки ковбаси та темно-червоні кружальця м’ясистих помідорів. З хвилину тітка Глашка дивилась на них якимось зовсім нетямлячим поглядом, а потім сполохано заквоктала:
— Ой, вибачте, я така незграбна. Ви вже пробачайте мене, весь день така заклопотана, поки наготувала всього, й ще зараз руки тремтять.
Фросина Дмитрівна, не особливо гарна лицем дружина Звольського, посміхнулась.
— Не переймайтесь так, люба Глафіро Семенівно. Ми все розуміємо, самі ж господині й не раз тремтіли над стравами.
Тітка Глашка неприродно голосно зареготіла, але Ганнуся помітила, що в очах її зовсім не було веселості. І чому вона впустила блюдце, також помітила. Дядько Данило назвав її маму красунею, при цьому погляд у нього був такий, наче сумував та жалів за нею.
«Що за маячня?» — обірвала саму себе Ганнуся й примостилась на стільчик край столу, на той, який указала дядькова. Поряд з тим гуцулистим Миколою Федоровичем, який від такого сусідства увесь розквітнув, особливо усміхнувшись Ганнусі. Вона неуважно посміхнулась у відповідь, отримавши похмуро-злий погляд Дарини, яку мати наполегливо всадовила біля Солодова, плекаючи надію звести їх разом. Даремно. Дарина не зводила ревнивого погляду з Миколи та Ганнусі, майже не спілкуючись зі своїм сусідом, а її сусід… Він час від часу кидав на Ганнусю погляди, у яких важко було щось прочитати чи зрозуміти. А от Ганнусин сусіда базікав майже без перепочинку, встигаючи підкладати на її тарілку найгарніші та найсоковитіші шматочки та немов між справою стискаючи її маленьку ручку своїми довгими, засмаглими пальцями. За короткий час вона дізналась, що звуть його Микола Федорович Прокопенко, родом зі Львова, а в Кременчуці тільки рік, приїхав за рекомендацією дядька, полковника НКВС, і встиг себе добре проявити.
Ганнуся ввічливо посміхалась та слухала те, що їй було зовсім не цікаво. Ну навіщо їй щось знати про цього Прокопенка? Вона слухала тости на честь дядька, пила смачне солодке вино й чекала, аби скоріше все це закінчилось. Прокопенко продовжував щось бубніти, але Ганнуся не дослухалась, почуваючись не зовсім гарно під недобрим поглядом Дарини, яка ревниво спостерігала за кожним рухом Прокопенка, що, мов дратуючи її, час від часу то схилявся до Ганнусі зовсім близенько, то погладжував її руку, яку вона потім почала ховати під стіл, аби тільки уникнути оцих дотиків, зовсім непотрібних. Та ще Солодов усе більше похмурнів лицем, кидаючи на залицяння Прокопенка косі погляди.
— Вам не казали, Ганю, — шепотів Прокопенко, знов прихиляючись до Ганнусі та обдаючи її легким горілчаним подихом, — що за такі очі, як у вас, чоловіки ладні на все?
Ганнусі пригадався Павло, його палка та пристрасна мова біля річки, що збурила її спокій, і трохи різко вона відповіла:
— Казали.
— Така краса, як у вас, трапляється досить рідко, — вів своє Прокопенко, але Ганнуся його не слухала, поки не відчула, як чужа зухвала долоня торкається її коліна під столом. Вона кинула на нього погляд, але він тільки усміхнувся масно і сяйнув темними очима, нахабно стискаючи коліно. Ганнуся спохмурніла і рвучко підхопилась з місця, уловивши на собі уважний погляд майора.