Павло заблимав світлими очима.
— Та я ж без подарунка.
Дарина весело реготнула.
— О, не переймайтесь, йому вже стільки надарували, що не на один рік вистачить. Та ви пригощайтесь, що ж ви? — втиснувшись між Прокопенком та Павлом, Дарина по-господарськи схилилась до столу, майже лягла на Павла, виловлюючи йому на тарілку зеленуваті кавалки голубців та наколюючи соковиті рештки гусака. А він сидів, мов деревину проковтнувши, невпевнено стискаючи три трояндові стовбурці пухкими, великими пальцями. І в якусь мить, коли Ганнуся вже була ладна від жалю до нього, такого зніяковілого серед цього поважного зібрання, кинутись підтримувати його, забрати в нього ті нещасні троянди, він поглянув на Дарину. Ні, не поглянув, а скосив очі, у коротку мить вхопивши жадібним поглядом її гладеньку шийку та повні високі груди, охоплені сукнею. Ганнуся, що вже зробила було крок до нього, застигла, відчувши, як неприємно стисло серце. Скільки похітливої снаги було в тому погляді, скільки голоду… Так бувало дивились пирогівські молодики на сумнозвісну та пишногруду Варку Войську, коли та, гордо виступаючи, йшла селом, зваблюючи чоловіків своїм пишним тілом.
А вона-то гадала, що для нього існує тільки вона одна, тільки вона йому потрібна, а на іншу він і поглянути не захоче. А виходить, що не одна, він поглянув на іншу, ще і як поглянув. Незважаючи на те що почуття до нього в ній майже зникло, все одно Ганнуся відчула, як серце обпекла гаряча образа на нього, образа за те, що слова його палкі виявились просто оманою, нічого вони не варті, ті слова, мовлені чоловіком, охопленим пристрастю.
— Ну що ж ви, пригощайтесь, — промуркотіла Дарина, вдоволено всміхаючись та відхиляючись від Гребенка. — Все своє, домашнє та смачненьке.
Павло ніяково покрутив троянди в руках, а потім підвів очі на Ганнусю. У них, тих очах, ще палахкотіло полум’я пристрасті до Дарини, яка, певно, і притулилась до нього навмисно, аби зробити боляче їй, Ганнусі. Але боляче вже не було, було просто огидно та образливо. Тепер вона несподівано гостро зрозуміла Галину, зрозуміла, як їй було все життя страждати, помічаючи такі ось погляди, котрі він кидав на інших жінок.
Павло відкашлявся.
— Ганю, це… тобі…
Він простягнув їй три троянди, три квітки, що вже встигли підв’янути й виглядали дещо жалкими. Як кортіло Ганнусі взяти їх та кинути в його відгодовану пику, але вона тільки посміхнулась здерев’янілими, зблідлими губами та взяла їх, відразу ж відсмикнувши руку. А Гребенко, мов не помітивши її напруженого обличчя, цього відсмикування, відразу ж схилився над тарілкою, дещо по-дитячому посміхнувшись та промовивши:
— Смачно-то як пахне! Я в товариша зараз живу, а він готує так, що тільки собак годиться годувати.
Дядько Данило кинув на нього швидкий погляд.
— А давно ви в місті?
— Та тільки вранці приїхав.
— І що збираєтесь робити?
Гребенко дещо жадібно обгриз соковиту ніжку гусака, прицмокнувши блискучими від жиру губами, і простодушно посміхнувся.
— Що ж робити? Працювати ж, звісно, руки-ноги є, а робота знайдеться. Трішки обживемося, влаштуємося, а там і поберемося з Ганнусею, — вдоволено відповів Гребенко та вгризся в ніжку міцними білими зубами, ледь не загарчавши.
Ганнуся на мить заплющила очі, бажаючи, аби, коли відкриє їх знову, вся ця кімната з усіма цими людьми, з Павлом, щоб усе воно зникло геть… Та воно нікуди не поділось і не зникло. На неї все також дивились із цікавістю, трішки насмішкуватою. Дядина взагалі дивилась на Гребенка, що вправно поїдав тепер її голубці, з тихим жахом та огидою, Дарина ж веселилась від душі, зупинившись біля стільця свого коханого Прокопенка. Ганнуся здогадувалась, що Дарина навмисне затягнула його сюди, аби відвадити від Ганнусі свого дорогоцінного гуцула, що було зайвим, бо не потрібен Ганні зовсім той Прокопенко.
Розмова за столом знову відновилась, гості досить швидко втратили інтерес до Павла з його гарним апетитом і знову заговорили про своє. Прокопенко, злегка усміхаючись, налив Павлові чарку, кинувши при цьому на Ганнусю довгий, замислений погляд. Яків поставив платівку в програвач, і кімнату наповнили чарівні звуки музики. Ганнуся, якось недоречно застигнувши біля столу з тими трояндами в руці, здригнулась, пригадавши вранішню розмову з Дмитром, і нарешті наважилась кинути погляд туди, куди весь час тягнуло її очі й куди вона не сміла дивитись. Відразу ж очі її наштовхнулись на темно-сірі озера, що уважно спостерігали за нею, опустивши вії та нахмуривши темні брови. Обпікшись об той погляд, вона швидко відвела очі, опустивши їх на геть зів’ялі квіти. Певне, ось так, без вологи та поживи, й зів’яло її почуття до Павла, загинуло під наполегливим поглядом отих темно-сірих очей, котрі зараз з образою та сумом поглянули на неї з-під густих вій. Воно, те почуття, буйним цвітом квітло в Пирогах, а ось тут, у дядьковій квартирі, воно майже зникло, знищене пильним поглядом ледь знайомого чоловіка. А може, зовсім і не коханням було те болісне тяжіння до агронома, може, вона сама собі намислила його, не розібравшись через відсутність досвіду. Бо ще ніколи не кохала й не знала, яке воно, це почуття.