— А тепер ми будемо танцювати, — радісно вигукнула Дарина, відірвавши Ганнусю від її напружених думок. Вона знову поглянула на Солодова, але той уже не дивився на неї, допомагаючи підвестися з місця своїй тітоньці. Ганнуся серцем відчувала, що не захоче він тепер з нею танцювати взагалі, чи словом озветься знову, і ця думка виявилась такою болючою, що в неї перехопило подих. Потім Дмитро випростався на весь зріст, але навіть мимохідь не поглянув на Ганнусю. І коли пролунав його оксамитовий голос, вона відчула, як стислось її серце, болем відгукуючись на це звучання.
— Прошу нас вибачити, Даниле Яковичу, — промовив він, кинувши погляд на дядька Данила, — але ми вже підемо, тьотя не зовсім гарно себе почуває.
На обличчі тітки Глашки промайнув невдоволений вираз, вона стрільнула очицями спочатку на Дмитра, потім на доньку, посміхнулась доброзичливо, ось тільки тепла в тому погляді не було зовсім.
— Звичайно.
Потім вона помовчала, щось обмислюючи, й знову посміхнулась.
— Яка ж тут може бути образа, здоров’я дорогої Ганни Гаврилівни для нас головне. А ось Даруся вас проведе, справді ж, люба?
Дарина скривила свого носа так, мов покуштувала кислиці, та невдоволено поглянула на матір.
— Ой, мамо, в нас же для цього є Ганна, нехай вона їх і проводить, а у мене ще є справи, — відповіла Дарина й підкреслено відверто нахилилась до Прокопенка, щось зашепотіла йому на вухо.
Темно-сірі очі Дмитра, сковзнувши до лиця Ганнусі, затримались на ньому всього якусь мить, а потім байдуже відвернулись, але його тьотя привітно відгукнулась, посміхнувшись.
— Ходімо, дитинко, відчиниш нам!
Ганнуся покірно рушила за ними на геть ватяних ногах, продовжуючи стискати в спітнілих долонях Павлові троянди, відчуваючи на шиї важким тягарем майоровий подарунок. Стежачи за його високою прямою постаттю, вона не могла позбутися думки про те, що немає в неї права на цю річ та й він, побачивши Павла, певне, уже жалкує про цей свій подарунок. Відчинивши їм двері, Ганнуся тремтячими вустами посміхнулась у відповідь на теплу посмішку Ганни Гаврилівни, а коли коло неї порівнялась висока постать майора, не полишаючи собі часу на вагання, ледь чутно вичавила з себе:
— Дмитре Михайловичу… можна вас на хвилинку?
Погляд незрівнянних очей напружено сковзнув спочатку по її обличчю, потім опустився нижче, на оті нещасні квіточки, знову зазирнув їй в очі, ледь помітно примружившись та сколихнувши у серці Ганнусі котрусь невидиму струну, що озвалась на його погляд пронизливою нотою.
— Я слухаю, — сухо відповів він, зупиняючись на порозі. Його тітонька, кинувши на них погляд через плече, швиденько зникла за дверима своєї квартири та ще й щільно причинила їх за собою.
Залишившись з ним наодинці, Ганнуся знічено пробелькотіла:
— Я… мені здається, що я маю повернути вам ось це. — Невпевненим рухом поклавши троянди на столик біля дверей, вона підняла руки, аби зняти з себе ланцюжок з прикрасою, але його тепла рука, торкнувши її за лікоть, зупинила Ганнусю, пронизавши її тіло мов гарячим струмом.
— Не треба. Я подарунків назад не беру.
Ганнуся зніяковіло опустила руки.
— А мені здається, що буде недоречним залишати його в мене, — промовила Ганнуся, почуваючи себе досить дивно під його пильним та пронизливим поглядом, яким він деякий час дивився на неї після цих слів, а потім промовив, скрививши рота в незрозумілій усмішці.
— Боїтесь свого нареченого?
Він ревнує! Усвідомлення цього гостро торкнулось Ганнусі, змушуючи підвести очі й зазирнути темно-сірі озера, у глибинах котрих чаїлось щось незрозуміле та хвилююче. Його обличчя і далі було прохолодно-відчуженим, але очі промовляли про його почуття без слів. Він ревнує! Якщо ж так, то просто не може бути байдужим до неї.