— Він мені не наречений, — повільно відказала Ганнуся, гадаючи з простою невинністю своєю, що слова ці звеселять його, зруйнують ту стіну відчуження, що поросла між ними з появою Павла та неправдивих солодко-оманливих слів Дарини про те, що Гребенко її наречений. Та вийшло зовсім навпаки. Дмитро знову спохмурнів лицем, а очі його вмить зробились колючими та холодними.
— Не треба мене обманювати, — кинув він. — Я цього найбільше не люблю і не вибачаю.
А потім, відвернувшись від остовпілої Ганнусі, він пішов геть, тільки кроки голосно пролунали в тиші вечірнього під’їзду. А вона, притулившись зблідлою зовсім щокою до стіни, дивилась йому вслід налитими сльозами очима, а з вуст так і рвалось тихе, сповнене болю відчайдушне «Не йди!» Воно тремтіло на губах, мов та наполохана птаха, але так і не пролунало, навіть коли Дмитро гучно гримнув важкими дверима і в під’їзді запанувала оглушлива тиша. Яке все-таки дивне створіння людина! Ну як могла вона, ось так швидко охолонути до Павла і прикипіти серцем до малознайомого чоловіка, за яким серце болить, аж сльози навертаються на очі, нікого не хочеться ні бачити, ні чути, окрім нього. І що ж тепер робити, Ганнуся не знала й взагалі не хотіла думати про те, як буде жити, відчуваючи на собі його холодність та образу. Думати не хотілось ні про що, повертатись до вітальні теж, але вона все ж примусила себе піти, залишивши зів’ялі троянди Павла на невеличкому столику біля дверей.
7
Решта святкового вечора промайнула для Ганнусі мов у тумані. Забившись у стареньке крісло в кутку вітальні, вона вологими від непролитих сліз очима мляво спостерігала за кімнатою, котра без Дмитра раптом зробилась майже темною та непривітно чужою. З байдужістю, що межувала з легкою огидою, дивилась вона на Павла, який, смачно попоївши та від душі нахлиставшись із тих чарок, що раз у раз підсовував йому Прокопенко, тепер голосно балакав з тим же самим Прокопенком та веселим худим дядечком у товстих окулярах. Не відчула вона майже нічого й тоді, коли розпашіла, з червоними щоками Дарина після танців зі своїм Прокопенком опинилась у міцних руках Павла. Ганнуся спокійно спостерігала, як його долоні, котрі ще зовсім нещодавно обіймали та голубили її саму, відверто пестять пишне тіло сестри, а захмелілі, блискучі очі не відриваються від її лиця. Вона також бачила невдоволене, шоковане лице тітки Глашки та похмуре лице самого дядька Данила, але їй уже все було байдуже, і вона навіть не поворухнулась, коли через деякий час, під час другого танцю Дарини з Гребенком, до неї підійшов дядько Данило. Зупинившись поряд, він деякий час спостерігав за її сонливою байдужістю, а потім промовив трохи невпевнено:
— Я думаю завтра листом викликати твого батька.
Ганнуся звела на нього втомлений погляд.
— Робіть, як знаєте.
Дядько Данило прокашлявся, пом’явся ще поряд, а потім, несподівано взявши за руку, здивував своїм питанням.
— Ганю, я роблю так з поваги до твого батька, але я можу ніякого листа й не писати, якщо ти не хочеш. Скажи, ти й справді кохаєш цього Гребенка? Якщо так, то я зможу промовчати про його появу та не руйнувати твого щастя.
— Чому? — тільки й могла, що прошепотіла здивована Ганнуся, ледь чутно серед звуків лунаючої музики. І знову побачила на його лиці той мрійливий та трішки сумний вираз, що й на початку вечора, коли він згадав про її маму, а тітка Глашка впустила тарілку з канапками.
Дядько Данило важко зітхнув.
— Чому? — повторив він, й очі його сковзнули по сумному, невеселому обличчі Ганнусі, а потім поглянули туди, де зі Звольською стояла його дружина, яка старанно вдавала, що не помічає відвертого танцю доньки з якимсь агрономом.
— Скажу я тобі, Ганю, відверто, що на серці в мене. Одружився я з Глашкою своєю рано, ще геть зеленим парубком. Одружився без особливого кохання, просто молодим був, якоюсь мірою ще дурним, розпустив руки трішки, ласий до незнайомого жіночого тіла, а мати в неї, покійна тітка Палажка, баба була така галаслива. Узріла нас та такий ґвалт учинила, що батько мене, мов те паскудне кошеня, за шкірку потягнув під вівтар з Глашкою. Та я особливо не пручався, дівкою вона тоді була ще досить гарною, й то вже потім я скуштував отрути її кепського характеру. Але куди подінешся, час йшов, народились діти. Ну, попарубкував я коротко, то й що з того? Не все ж життя й парубкувати. А потім Микита побрався з твоєю мамою, Ганю. І чи повіриш, скільки разів бачив її й дитиною, й дівчинкою вже досить дорослою, та як побачив на весіллі, мене мов той грім накрив. Закохався я, що пропав. Та що з того мого кохання? Я одружений, з трьома дітьми, вона заміжня за моїм братом. Я й боровся з тим своїм почуттям, Ганю, та все марно. Зізнався їй, був ладен все покинути заради неї, та вона Микиту залишати відмовилась, мене з родини не забрала — гріх, сказала, як відрізала, але й сама кохала, я по очах бачив, що кохала, хоч і мовчали її вуста. А Глашка, як провідала, то й витягнула мене до міста, подалі від Слави. Та відстань виявилась безсилою перед тим почуттям, що полонило моє серце майже двадцять років тому. Нічого, Ганю, не забулось, все живе ось тут. — Дядько Данило вдарив себе в білу сорочку туди, де билось його серце, і замовк, замислено вдивляючись у суцільну темряву за вікном.