Ганнуся теж мовчала, не знаючи, що сказати, й почуваючи себе дещо ніяково від такої дядькової відвертості. Тепер вона знала, чому тітка Глашка так ненавиділа їх із мамою. Зрозумілою стала ота печаль, що досить часто затьмарювала ясні мамині очі. Невже вона й справді весь цей час кохала дядька Данила, а з батьком жила тому, що боялась згрішити, розбити чужу родину й порушити обітницю, котру давала перед вівтарем? А ще й дорікала їй, що вона нічого не розуміє, тоді як мама все розуміла, більше ніж будь-хто. Ганнуся навіть про таке й подумати не могла.
— Ти, можливо, мене почнеш засуджувати, — продовжив дядько, — і будеш мати рацію.
Ганнуся заперечно захитала головою.
— Ні, я вас не засуджую.
Дядько Данило слабко посміхнувся.
— Дякую. Я все це розповів для того, щоб ти знала, що я розумію тебе, розумію те, чого не хоче зрозуміти Микита.
Ганнуся стрепенулась.
— Скажіть, а батько знає про… — швидко запитала вона й невпевнено змовкнула, зніяковівши.
Дядько хитнув головою.
— Ні, не знає, хоча певне я сказати не можу. Глашка он сама здогадалась, а Микита завжди потайним був, може, про що й здогадується, а тільки ж мовчить. — Він помовчав, а потім вже рішуче запитав: — То скажи мені, Ганю, чи кохаєш ти оцього агронома?
Ганнуся підвела на нього очі, а потім поглянула на Павла, який тепер танцював з поважною Фросиною Дмитрівною. Можливо, ще кілька б днів тому вона й відповіла ствердно, але зараз, зараз вона відказала, як відрізала.
— Ні, я не кохаю його. Але прошу вас, не пишіть нічого батькові, я сама розберусь з ним. Але за вашу доброту я вам дуже вдячна.
Дядько Данило усміхнувся, а потім відійшов до гостей. Через деякий час деякі з них почали збиратись додому. І поки вони повільно підтягувались до дверей, до Ганнусі підсів Гребенко. Сяйнувши вдоволеною усмішкою та обдавши міцним запахом спиртного, він по-господарськи взяв її мляву руку й поцілував, наче й не зауважив ані байдужості, ані холодності.
— Гарні в тебе, Ганю, родичі, — промовив він, цьомкаючи руку вологими, гарячими та м’якими вустами. — Даруся навіть дозволила мені переночувати у вас сьогодні, аби не плентатись хто знає куди до того Семена в темряві.
Ганнуся напружилась.
— Ви самі напросились?
Павло хитнув головою.
— Та ні, — вдоволено відповів він, — вона сама запропонувала, от добра дівка, така вже приємна та гостинна, а що вже красуня яка.
Ганнуся роздратовано висмикнула в нього руку.
— Було б краще, аби ви таки пішли ночувати до того свого Семена, — відказала вона, гордовито випростуючись та кидаючи на Павла невдоволений погляд. Від нього нестерпно тхнуло горілкою та духами Дарини, солодко та нудотно.
Гребенко просяяв п’яною усмішкою.
— Ревнуєш? — ледь чутно та хрипко прошепотів він, знов наближаючи до неї свого вологого та слинявого рота, муторно обдаючи смердючим духом горілки. — Це приємно, ой, Ганю, як це приємно. А я теж ревную тебе до того хмиря вилощеного. Добре, що він рано пішов, а то не втримався б я, морду б так відходив, аби не чіпав чужих дівчат. А ти ж моя, Ганю, моя навіки, а я, віриш, свого нікому не віддам. — Він схилився до неї надто близько, відверто обшарюючи поглядом, та гаряче зашепотів на вухо. — Не замикайся сьогодні, я прийду, як усі полягають, ти чуєш, Ганю?
Вона швидко поглянула на нього, зовсім поряд побачивши розвезене, палаюче захмелілим рум’янцем лице, скляні очі, й не відчула нічого, окрім легкої огиди. Тому твердо відповіла:
— Ні!
— Ганю, ти що, це ж така нагода, ми ж і так належимо одне одному, то чого б нам не з’єднатись…
— Я сказала, що ні, — перебила його Ганнуся з натиском у голосі й підвелась, аби йти геть, але Павло не пустив її, поклавши на підлокітник свою важку руку та просвердливши недобрим поглядом.