— Для того душогубця себе бережеш? — похмуро запитав він, і щось таке промайнуло в його очах, від чого Ганнусі враз зробилось не по собі, навіть страшно.
— Ні для кого я себе не бережу, — заперечила вона, відхиляючись від нього якомога далі. — Це ж дім мого дядька, а ви, мало того, що вдерлись сюди, назвавшись моїм нареченим, та ще й пропонуєте мені таке? Як ви можете, ви одружений чоловік. Чи ви про Галину забули?
Павло роздратовано смикнув підборіддям.
— З тобою забудеш, — пробурмотів він, знову нахиляючись до неї. — Сказано ж тобі було, що я вже покинув її, остогидла вона мені, гадюка повзуча, на все життя. То чого тобі ще треба, Ганю, чого ти носа вже вернеш від мене, мов чужа, мов не було нічого між нами.
— А що воно було між нами? — кинула Ганнуся, покрививши лице.
— Між нами було і є кохання, дурненьке дівча, — з кривою усмішкою відповів Гребенко, простягаючи руку, аби обійняти Ганнусю. У Пирогах це в нього виходило якось гарно та ніжно, але ось зараз, геть сп’янілий, він вхопив Ганнусю досить грубо, умить нагадавши про відверті обійми з Дариною.
— Заберіть від мене свої пазурі, — вигукнула вона розлючено й, несподівано відштовхнувши його від себе, вскочила на ноги. — Вам що, геть розум відібрало, чи що?
Павло кинув на неї важкий погляд.
— То он ти як, гониш мене, відштовхуєш? На отого ката око поклала? Ну, давай, стелись під нього, та як кине, то до мене можеш не приходити, мені чужі недоїдки не потрібні!
Його злі, ревниві слова важко падали в саму душу Ганнусі, в її серце, вбиваючи там останні залишки колишнього почуття. Як міг він так ображати її, навіть ревнуючи, як? Ганнуся того не розуміла. Образа клекотіла в ній, обпікаючи краї серця. Хотілось ударити його, крикнути, аби він забирався геть з її життя й ніколи більше не повертався. Але Ганнуся, уже розкривши рота, так нічого й не сказала, не встигла, бо за спиною пролунав сердитий голос дядини.
— Ганко, чого це ти стоїш руки в боки? Чи не бачила, що на кухні посуду вже під саму стелю?
Зиркнувши на Павла, що спокійнісінько розвалився у кріслі, Ганнуся мовчки розвернулась та вийшла на кухню. Лють, що її переповнювала, вимагала виходу, тому вона завзято накинулась на брудний посуд, не відчуваючи вже ні втоми, ні сонливості після цього, здавалось, зовсім нескінченного дня. А в душі так і клекотіла образа на несправедливі слова Гребенка.
Розходившись, Ганнуся від душі гримала посудом, не переймаючись особливо зі своєї галасливості й не звертаючи уваги на те, що миє посуд у сукні Дарини й на білий шовк летять брудні плями. Обізвавши Гребенка телепнем, вона ледь не розбила гарну білосніжну тарілку, але таки втримала її мокрими руками.
— Ти, що, зайвого вихилила чи сказилась уже геть? — пролунав раптом за спиною голос тітки Глашки, так непередбачувано, що Ганнуся аж підскочила, й добре, що не було в її руках нічого з посуду, а то неодмінно б розбила. — Ніч на дворі, люди спати лягають, а ти чого оце гримаєш?
Ганнуся поклала до шафи начищені виделки.
— Ви ж самі наказали посуд помити.
— Помити, — зашипіла дядина, — але ж не гримати ним на весь будинок.
Ганнуся кинула на неї байдужий погляд.
— Я вже закінчую, — досить спокійно відповіла вона, складаючи чисті тарілки та витираючи стіл.
— Можеш іти відпочивати, — промовила тітка Глашка, з жадібністю випиваючи склянку холодної води. — Сьогодні я надто втомилась, але завтра ми неодмінно поговоримо з тобою про твою недостойну поведінку і про нього, — вона зневажливо хитнула головою у бік кімнат. — Притягнула мені його.
Ганнуся витерла руки рушником.
— Його ночувати запросила ваша Даруся, — заперечила вона, дивлячись прямо в очі дядини.
Та роздратовано знизала плечима.
— Та, мабуть же, того й запросила, що ти вмовила її, знаючи про янгольську доброту Дарусі.
— Нікого я не вмовляла, — відказала Ганнуся і вийшла, навіть не побажавши дядині доброї ночі.
У вітальні ще чулись чоловічі голоси, серед коротких слів яких виділялось п’яне бурмотіння Гребенка. Поморщившись, Ганнуся тихенько пройшла мимо вітальні й сковзнула в свою кімнату. Подивилась на двері й про всяк випадок зачинила їх на защіпку, чого ніколи не робила з часу свого приїзду. Постояла так, вслухаючись у заспокійливу тишу своєї кімнати, а потім, не запалюючи навіть світла, пройшла до вікна, де за білим маревом занавіски вже заглядала у вікно темна ніч. Десь за стіною, з правого від неї боку, була квартира Солодових. Вона трішки напружилась, дослухаючись, але там було тихо, мов біля кладовища глухої ночі, тільки з вітальні ще було чутно, як лунають голоси. Обійнявши себе руками, вона застигла так на деякий час, вслуховуючись у цілковиту тишу та думаючи про те, що їй тепер робити. Одне вона знала певне — ніяких стосунків з Павлом, особливо після оцих образливих слів, у неї вже не буде. Досить вже, награлась на все життя. Нехай що хоче, те й робить, хоч до Галини повертається, хоч у місті залишається — то вже його справа. Тільки вона віднині для нього втрачена назавжди. Подумавши про село, вона раптом схопила себе на думці, що й повертатись не хоче, вже не хоче. А тримав її тут Дмитро, надія на якого продовжувала жити в її серці, незважаючи на його ревність.