— Мамо, — прошепотіла вона, озиваючись в темряву, а серцем звертаючись до мами, — що ж мені робити?
Вона ще постояла так, сумуючи, а потім, мов блискавицею сяйнула думка, що мамі ж можна листа написати. Обернувшись, Ганнуся запалила світло, знайшла папір та олівець, а потім упевнено вивела:
«Здрастуйте, дорога моя мамо!»
Далі слова полились, мов з прорваного лантуха горох. Вона написала про все: про зустріч із Дмитром, приїзд Гребенка, про ті почуття, які викликав у неї сіроокий майор, про те, що не знає, що їй тепер робити.
Навкруги вже було зовсім тихо, голоси у вітальні давно затихли, і дім поринув у цілковиту сонливу тишу, яку тепер порушувало тільки сюрчання цвіркунів за вікном. Тому несподівано гучно пролунав раптом для Ганнусі тихий, обережний стук у двері, схожий радше на чиєсь шкрябання. Ганнуся застигла, не дописавши слова, майже відразу ж здогадавшись, хто шкрябається до неї в таку пізню годину. Гребенко.
Гребенко!
І справді, за якусь коротку хвильку серед нічної тиші пролунав його тихий, свистячий шепіт.
— Ганю! Ганю, відчини!
Ганнуся зачаїлась на ліжку, все ще не скинувши сукні та затиснувши в спітнілих пальцях олівець. Відчувало її серце, що він приплутається. І не помилилось. Цікаво, на що він має надію? Що вона, як остання блудниця, впустить його до себе? Та ще після тієї образи, котрою він так її поранив.
— Ганю, — знов почулось з-за дверей тепер вже трішки голосніше, — відчини, люба, я ж знаю, що ти не спиш, через двері світло видно. Ганю, чуєш?
Чула вона, добре чула його захмелілий спокусливий шепіт, що рвав тишу глибокої ночі на дрібні шматочки, але продовжувала вперто мовчати. Нехай шкребеться, нехай навіть усю ніч отак прошкребеться, але вона жодним, навіть коротесеньким словом до нього не озветься, й нехай думає, що хоче.
— Ганю, — знову залунало з-за дверей уже голосніше та впевненіше, — я знаю, ти образилась на мої слова, але ж ти й мене маєш зрозуміти, я ж ревную тебе, чуєш, Ганю? — І знову тиша, наче він і справді чекав, що вона відповість.
Але Ганнуся продовжувала мовчати.
— Мовчиш? — почулося знову з образою в голосі. — А я все одно від тебе не відступлюсь, бажаєш ти того чи ні. Ти мені належиш, Ганю…
— Що тут за галас? — обірвав раптом його палку річ невдоволений голос тітки Глашки. — Це ви? Слухайте, добродію, якщо не бажаєте, аби я серед ночі виставила вас за двері, то краще лягайте спати. Подуріли ви з Ганкою, чи що? Одна посудом гримає, а ви по квартирі шастаєте вночі. Понабирались тут свинарки та агрономи усякі на мою бідну голову — ні спокою, ні відпочинку немає.
Павло щось пробурмотів, певне, вибачаючись, а тітка Глашка ще побубоніла, але потім тихо хряснули двері, й знову дядьковим домом опанувала сонлива тиша. Ганнуся, вже позіхаючи, швидко закінчила листа до мами, маючи намір завтра ж відіслати його додому, а потім квапливо роздягнулась, застигла на декілька хвилин, опустила очі й обережно торкнулась блакитної квітки на ланцюжку. Тепла та яскрава, вона, здавалось, ще берегла невидиме тепло сильних і довгих пальців Дмитра, увібравши його в себе повністю, аби зігрівати Ганнусю, нагадуючи їй невідступно про чоловіка, темно-сірі очі якого заполонили собою її думки, полишили сердешного спокою.
Зітхнувши, Ганнуся зняла з себе подарунок Дмитра та поклала його до торбинки, у якій зберігала мамину іконку. Потім лягла й майже відразу провалилась в міцний сон без сновидінь.
— Доброго ранку, тьотю!
Привітавшись з тьотею впівголоса, уникаючи її пронизливого, запитливого погляду, Дмитро опустився на стілець навпроти тьоті та відпив гарячої кави з невеличкої чашечки у блакитних польових квітках.
«Зовсім, як очі в Ані», — несподівано та недоречно промайнуло в голові, і він з роздратуванням різко поставив чашечку назад. Та оглушливо дзенькнула, вдарившись об блюдце. Тьотя Аня здивовано підняла брови.