— Здається, не такий він уже й добрий, цей ранок, — замислено протягнула вона, продовжуючи вивчати Дмитра з якимсь незрозумілим, дратівливим інтересом.
Він скосив на неї темно-сірі очі.
— Чому це?
Тьотя Аня м’яко посміхнулась.
— У тебе надто втомлений погляд, наче ти ночі не доспав, — відповіла вона, підіймаючи кришку з великої білої каструлі і бовтаючи черпаком свіжий, тільки-но з плити, червоний із золотавими крапельками жиру борщ. Потім насипала у тарілку та присунула до Дмитра. — Тебе щось турбує?
Дмитро, котрий завжди, ще з дитинства, полюбляв ті тітчині борщі, з байдужим виглядом поколотив вариво, потім з’їв декілька ложок, майже не відчуваючи смаку, й нахмурився, коли тьотя повторила запитання.
— Дмитрику, що все-таки трапилось?
Дмитро відклав ложку, поглянув на тьотю дещо сердито й пробурмотів:
— З чого ти взяла, що щось трапилось?
Тьотя Аня, всипавши й собі борщу в полумисок, поглянула на нього ніжно та лагідно своїми темними очима.
— Я чула, що ти не спав майже всю ніч, — відповіла вона, уважно вдивляючись у його очі, котрі він вперто ховав від неї, опускаючи їх на заставлений тарілками, склянками та чашечками стіл, затінюючи густими віями.
— Просто вночі було надто жарко, от не міг заснути, — нарешті відповів Дмитро, знизавши плечима та відсьорбнувши кави.
Ганна Гаврилівна у відповідь тільки недовірливо посміхнулась, бо вночі було доволі прохолодно.
— Чому ти так на мене дивишся? — нарешті не втримався Дмитро, відкушуючи від шматка хліба та з’їдаючи ложку смачного наваристого борщу.
— Чому?
— Так, чому?
— Просто я думаю, що ти, мій любий, закохався.
Дмитро, ледь не вдавившись черговим ковтком кави, закашлявся, а потім витріщив на тьотю здивовані очі.
— Тьотю, що за дурниця прийшла тобі в голову?
Та знову посміхнулась.
— Гадаєш, що якщо мені так багато років, то я неодмінно маю бути сліпою? Ні, любий мій, я ще добре бачу, особливо те, що мене цікавить.
Дмитро нахмурив гладеньке чоло.
— Тьотю, ти помиляєшся.
— Та невже? — махнула вона рукою, підвівши сиві брови та пронизливо поглянувши на Дмитра. — Ні, любий, можеш, якщо тобі вже так кортить, обманювати себе, але мене ти не обманеш. Я надто добре тебе знаю. Ти позаочі кажи мені що хочеш, але я знаю одне — ти закохався, Дмитрику.
— Ти помиляєшся, — знову повторив Дмитро, намагаючись не згадувати прозоро-кришталевих блакитних очей тієї, яка йому зовсім не належала.
— Ні, не помиляюся, — майже весело відповіла тьотя Аня, продовжуючи квітнути тією своєю всерозуміючою посмішкою. — Я бачила ваші з Ганею очі…
Дмитро напружився.
— Я би попросив тебе не згадувати про ту дівчину.
Ганна Гаврилівна наморщила свого прямого, досить красивої форми носа і вдало передражнила Дмитра.
— Ту дівчину! Звідки ця зневага в твоєму голосі, любий? Та дівчина має ім’я, до речі, досить красиве. А те, що ти ревнуєш, ще не надає тобі права так зневажливо говорити про неї.
— Я ревную?! — Дмитро аж скочив з місця, усе ще не бажаючи відкривати свого серця тьоті. — Ну з чого ти вигадала оцю дурницю?
— А то неправда?
— Ні!
— То чого ж тоді пащекуєш?
— Я не пащекую! Що це взагалі за вираз такий? І я просто тебе прошу не згадувати про цю… Ганю.
— Що ж вона тобі такого зробила?
— Нічого.
— Дмитре!
Дмитром вона взагалі-то називала дуже рідко, тільки тоді, коли починала чомусь гнівитись. І зараз в її очах почав з’являтись гнів, й Дмитро, зітхнувши, сказав правду.
— Вона обманула мене.
— Обманула? Як?
Дмитро роздратовано знизав плечима.
— А як обманюють жінки? Я вранці бачив її біля під’їзду з цим агрономом, а коли запитав, хто він для неї, вона відказала, що ніхто, просто сусіда. А що виявилось? Він наречений, а вона мене обманула.
Дмитро відійшов від столу до вікна, поглянувши на вранішнє місто, що прокидалося повільно зі сну, відвернувся від пронизливого погляду тьоті, аби вона не бачила почуттів, що володіли ним зараз. Він ще досі не міг зрозуміти, як змогла ця звичайна, простенька дівчинка з села, за такий короткий час геть витиснути залишки його почуття до Наталки. Як змогла вона настільки увійти в його думки, що не міг він ні про що думати, окрім неї, навіть у Києві думаючи тільки про неї. Він не втримався й купив їй той подарунок, гадаючи, що вона не така, як Наталка, але виявилось, що він помилився. Вона така самісінька.
— І це все? — пролунав голос тьоті Ані, обриваючи його думки своїм неголосним та спокійним звучанням. — Тільки через це ти про неї навіть чути не бажаєш?