Дмитро кинув на неї невдоволений погляд.
— Тобі цього замало?
— Тобі теж було б замало, якби справа стосувалась Наташі, — відбила Ганна Гаврилівна. — Ось кому ти був ладен вибачити все, навіть зраду, справжню зраду, а не те, що було вчора. Ти взагалі в очі її дивився?
Дмитро зітхнув.
— Дивився, — відповів він, з гіркотою подумавши про те, що краще б йому було цього не робити, не зазирати в ті ясні та блакитні очі, що сяйвом своїм притягували його до себе, причаровували, а потім змусили страждати, не спати всю ніч, а тільки згадувати кожну мить їхнього короткого знайомства та згорати від ревнощів до того товстого, але досить привабливого мужика.
— І що ти там побачив?
Дмитро промовчав, відвернувшись до вікна.
— Мовчиш? — злегка усміхнулась тьотя Аня. — Ну то мовчи. А я скажу, що теж встигла зазирнути в ті незвичайні оченята, коли вона зустрічала нас біля дверей. І знаєш, що я там побачила, побачила тоді, коли слідом за мною з’явилась твоя велична постать?
— Не знаю.
Тьотя Аня переможно усміхнулась.
— Я побачила там радість, а також зародження великого почуття — справжнього кохання…
Дмитро заперечливо хитнув головою.
— Тьотю, я тебе благаю! Про яке кохання ти говориш, коли в неї є наречений?
— Наречений! — зневажливо мугикнула Ганна Гаврилівна. — Ще невідомо, який він їй наречений. Можеш мені повірити, вона далеко не зраділа, коли побачила його несподівану появу, її очі не спалахнули так, як запалали вони, коли з’явився ти. До того ж, чи помітив ти, як цей так званий наречений поїдав очима цю дівицю Кравецьких? Вона мені ніколи не подобалась, незважаючи на те, що ця сусідка наша Глаша спить і марить, як би втесать тобі свою милу доню…
З недовірою і в той же час ненаситною жагою слухав Дмитро тьотю, неуважно поглядаючи у вікно. Потім, коли він уже хотів відійти, щось змусило його поглянути в подвір’я. Й він відразу ж напружився. З під’їзду стрімко вийшла, майже вистрибнула Аня, й до неї відразу ж підбігла молоденька чорна кішечка, завертілась, а потім почала тертись об стрункі дівочі ноги. Аня запустила руку в свою торбинку та витягнула якийсь шматочок. І дзвінко, сріблясто засміялась, коли кішечка стала перед нею на задні лапки. Її сміх долинав до нього скрізь відкрите вікно, й він застиг, заслухавшись, бо не чув ще її сміху, й не міг уявити, що вона так приємно, так чаруюче сміється…
— Агов, Дмитрику, ти мене чуєш? — голосно запитала, майже закричала тьотя Аня, й Дмитро, здригнувшись, кинув на неї винуватий погляд.
— Чую.
— Воно й видко, — пробурмотіла вона. — Витріщився у вікно, ледь шию не зламав. Слухай, що ти там набачив?
Дмитро, провівши поглядом струнку постать Ганнусі, яка швидко зникла серед широкого зеленого листя дерев, повернувся до тітоньки та нарочито байдуже відповів:
— Нічого цікавого.
Вона нагородила його красномовним та недовірливим поглядом, але більше допитуватись не стала. Просто знову заговорила про Аню і того її нареченого.
— Добре. Тільки скажи мені, чи питав ти в неї про того нареченого, що він для неї та хто?
Дмитро враз нахмурився.
— Тьотю, я нічого не питав.
— Дмитрику…
— Вона сама сказала мені, що він їй не наречений, — кинув Дмитро.
— А ти, що ти? Не повірив їй?
— Не повірив. І будь ласка, — заперечив він, піднявши руку, — давай більше не будемо про це. Ось-ось має заїхати Петро, у мене сьогодні допит, тому я краще почекаю машину на вулиці.
Тьотя Аня поглянула на нього похмуро.
— А сніданок?
— Щось не хочеться, — з винуватою усмішкою відповів Дмитро, цілуючи тьотю в суху прохолодну щоку, ніби не помічаючи того невдоволення, що застигло на її виразному обличчі. — Якщо зголоднію, то поїм у конторі.
Вона промовчала, а він рушив до дверей, махнувши їй на прощання рукою. Провівши його похмурим поглядом до порогу, вона раптом тихо гукнула:
— Дмитрику!
— Так?
— Я хочу, щоб ти запам’ятав дві речі, — пролунав її трішки напружений голос. — По-перше, ти впертий, сліпий віслюк, а по-друге, вона все одно кохає тебе!
Дмитро на мить заплющив очі.
— Тьотю…
— Не заперечуй мені, хлопчику, тому що я не помиляюсь, як не помилилась колись стосовно твоєї дорогоцінної Наталки, в очах котрої не було й десятої частини того, чим палають очі цієї дівчинки. — Вона махнула рукою. — А тепер йди, йди собі, заривайся в роботу, мов той кріт, ховаючись від свого справжнього щастя.