Дмитро зупинив її, піднявши руку.
— Долю вашого батька буде вирішувати слідство, — коротко проговорив він наче не своїм, дерев’яним голосом, намагаючись не замислюватись над її словами надто глибоко. Для нього Федір Юрченко має бути просто підсудним, ворогом народу, людиною, котра керувала підпільним зборищем богомольців, завербовуючи до своєї секти все нових і нових простачків. Так Дмитра вчили, так він робив протягом вже не одного року й особливо не переймався з цього приводу, не замислювався, що ці підсудні теж люди, у яких є сім’ї, що теж страждають. Він робив те, що вважав правильним та корисним для власного народу, тому що партія ж поганого не порадить, вона, навпаки, піклується про всіх чесних громадян, вилучаючи з їхнього оточення тих, хто є ворогами народу. Але ось це худорляве створіння своїм вчорашнім криком за батьком, своїм невимовним горем щось зрушило в його серці, чи не вперше змусивши замислитись про те, що чоловік, якого він має сьогодні допитати, теж є людиною, а не безликим ворогом народу.
Таня Юрченко благально простягнула до нього руки.
— Але ж ви головний у цьому слідстві, невже ви не можете вчинити так, аби мого татка відпустили?
— Якщо доведено буде його провину, то не зможу.
Вона зморщила своє гладке чоло.
— Але ж тато ні в чому не винен.
Дмитро важко зітхнув.
— Я вам ще раз повторюю, що долю вашого батька має вирішити слідство, — проговорив він, спостерігаючи, як у двір повільно, як завжди повагом, в’їжджає Петро. Не зважаючи на досить дружні стосунки зі своїм водієм, Дмитро волів би, аби той не чув його розмови з цією дівчинкою, не тому, що не довіряв йому, а просто довгі роки праці навчили його бути досить обережним з людьми, якими б вірними вони не здавались. — Я нічого вам обіцяти не можу, — додав він, намагаючись не дивитись в її сірі очі, котрі буравили його наполегливим та відчайдушним поглядом. Він уже зробив декілька кроків до машини, коли раптом праворуч замерехтіло щось блакитно-сіре, знайоме.
Аня!
Дмитро несподівано для самого себе застиг, не дійшовши до автівки й відчувши, як стрибнуло кудись вниз його неслухняне та зухвале серце. Вона йшла, опустивши голівку, не помічаючи його, але потім, відчувши його погляд, стрімко підвела свої ясні блакитні очі, зустрівшись з ним поглядом. І Дмитро завмер, занурившись з головою в ці блакитні озера дивовижної краси. Почуття було таким сильним, що він ледь утримався, аби не рвонути до неї і не вхопити в обійми. Але згадка про того горе-нареченого утримала його на місці, знов вибудувавши між ними глуху стіну.
— Чому ви такий безсердечний? — раптом пролунав за спиною дзвінкий дівочий голос, і Дмитро здригнувся, вже геть забувши про те жалюгідне створіння, що пронизувало його поглядом. Аня теж стрепенулась, здивовано поглянула на Таню, позбавивши чару своїх очей. — Мій татко не винен! Чуєте? — голосно закричала Таня Юрченко, й Дмитро зачув в її голосі істеричні нотки. — Мій татко не винен, ви засуджуєте невинного!
Дмитро напівобернувся до неї.
— Заспокойтесь!
Вона відповіла йому поглядом, повним ненависті.
— Заспокоїти мене може тільки воля мого батька, — відповіла, мов холодом його овіяла. — Я прийшла просити вас, як людину, змилуватись над невинним, та помилилась. Таким звірам, як ви, жалість не відома.
Тихі, мов приречені слова, від яких Дмитру зробилось не по собі. Він поглянув на Аню, в очах якої плескався подив з острахом, але сказати нічого не встиг, бо позаду пролунав занепокоєний, дещо напружений голос Петра.
— Щось трапилось, Дмитре Михайловичу?
Дмитро ще раз поглянув у палаючі ненавистю сірі очі, потім зустрів розгублений погляд Ані й рішуче відповів:
— Нічого не трапилось. Поїхали!
Петро ще раз уважно поглянув на застиглу Таню Юрченко, поглянув з насторогою й зник у темному череві автівки. Дмитро теж сів, так і не сказавши Ганнусі жодного слова, але розриваючись між бажанням кинутись до неї, схопити в обійми та холодним голосом розуму — негайно забиратись геть від цієї дівулі, що обманула його.
Він відкинувся на спинку сидіння, намагаючись не думати про те, що полишив там, біля ніг Ані, чоловіче серце, котре метушилось між темним почуттям ревнощів та набагато світлішим почуттям, у якому він не бажав зізнаватись навіть самому собі.