8
Велика чорна автівка, м’яко рушивши з місця, повільно зникла за поворотом. Ганнуся провела її сумним, довгим поглядом, відчуваючи себе так, наче від серця відривається чималий кусень і зникає разом з Дмитром за тим поворотом.
— Марно, все марно, — почувся поряд тихий, сумний голос, і Ганнуся поглянула на високу худу дівчину з великими сірими очима, яка казала майорові дивні речі. Безнадійно махнувши рукою, вона скривилась, схлипнула раз-другий, по-дитячому ображено відставивши тонку нижню губу, а вже потім заплакала скупими і, як здалося Ганнусі, злими сльозами. Але в тому плачі було стільки відчаю, стільки невимовного горя, що Ганнусі аж серце кров’ю облилось і, зваживши якусь мить, вона підійшла до незнайомки та обережно взяла її за руку.
— Він… майор вас чимось образив? — запитала вона, зазираючи у великі сірі очі, сповнені болю.
Дівчина хитнула русявою головою.
— Образив? — перепитала вона, й очі її раптово спалахнули таким холодом стримуваної ненависті, що Ганнуся аж відсахнулась. — Шкода, що людей проклинати не можна — гріх, а то б я так його закляла, хоч душу б відвела.
Ганнусі зробилось недобре.
— Що… що ж він вам зробив?
— Все! — коротко кинула незнайомка, розмазуючи по щоках сльози брудними худими руками. — Він заарештував мого татка, найкращого татка на світі, безмежно добру, лагідну й, що там казати, святу людину. І тільки за те, що той навертає людей до Господа, вчить їх добру. — Вона шморгнула та вп’яла свої великі сірі очі в розгублене лице Ганнусі. — А хіба це злочин, хіба в цьому є щось погане, щоб вважати людину ворогом народу?
Ганнуся заблимала, а потім захитала головою.
— Ні, я гадаю, що ні, — невпевнено відповіла вона.
— Ось і я так вважаю, — хитнула головою незнайомка, — та оцей звір, що зветься майором Солодовим, хіба ж він може то зрозуміти? А я так сподівалась, що він зрозуміє, йшла сюди, підганяючи себе цією надією. Думала, що в ньому людина не до кінця померла під каменюкою цього клятого комунізму, бо бачила вчора, як татка забирали, щось схоже на співчуття в його очах. Та то мені просто здалось. Він не захотів мене зрозуміти, не пожалів ані моєї хворої мами, ані нас, сімох дітей нашого батечка. — Вона гірко, зовсім по-старечому зітхнула, знов поглянула на Ганнусю й махнула головою. — Дякую вам, що хоч ви виявили сердечність, шкода тільки, що ви не майор Солодов. Та мені вже час. Прощавайте!
Вона дружньо, несподівано тепло посміхнулась й, стрімко зірвавшись з місця, хутко потягнула геть з їхнього двору, трішки незграбно переставляючи довгі, тоненькі свої ніжки в грубих, явно завеликих для неї черевиках. Ганнуся, застигнувши, мов прикипівши до одного місця, дивилась услід стрімкій, одягненій в стареньку сіру кофтину та чорну спідницю постаті, в котрій було щось таке жалісне, що аж серце розривало. І раптом, несподівано для самої себе, коли висока постать вже майже зникла за кущем шипшини, що ріс біля сусіднього двору, вона голосно та дзвінко вигукнула:
— Дівчино! Заждіть хвилинку!
Вузька, трішки сутула спина напружилась, а потім дівчина й зовсім зупинилась, спочатку уповільнивши свою стрімку ходу. Обернулась, здивовано та запитливо дивлячись на Ганнусю, яка мало не бігла до неї.
— Я… я можу допомогти вам, — на одному подиху видихнула Ганнуся, зупиняючись біля незнайомки. Вона й справді могла допомогти, бо знала Солодова таким, яким його не знала оця дівчина.
В сірих очах промайнули подив та недовіра.
— Допомогти? Як?
Ганнуся всміхнулась.
— Я можу спробувати вмовити Дмитра Михайловича. Повірте мені, він не такий вже й звір, яким ви його собі уявили…
Сірі очі, підозріло прижмурившись, вмить зробились колючими, сердитими, а голос задзвенів, мов розбитий кришталь, коли вона коротко кинула:
— А ви хто? Його коханка?
Ганнуся, продовжуючи посміхатись, аж відчахнулась, відчуваючи, як ця недоречна посмішка в’яне на вустах.
— Ні, що ви? — заперечила вона, червоніючи лицем, мов маків цвіт, від цих слів. — Я йому просто знайома, сусідка.
Дівчина скривилась.
— Та, мабуть, не просто, — промовила вона, й Ганнуся помітила на її лиці відчайдушну боротьбу почуттів, мов бажання прийняти допомогу боролось у ній з гордим небажанням приймати цю допомогу від якоїсь коханки майора, — раз обіцяєте вмовити його.
Ганнуся заперечливо захитала головою.
— Я не обіцяла, а сказала, що тільки можу спробувати. Але якщо ви не хочете, то я й нав’язуватися не буду.