— Господь і наміри цінує, — поважно та впевнено відказала Таня, цілуючи Ганнусю в щічку. — Я буду молитись за тебе, аби пощастило.
— Добре.
Сумно посміхнувшись, із надією в очах, Таня махнула своїми незграбними руками, стрімко обернулась й поспішила геть. А Ганна, постоявши ще хвильку, пішла додому, де було тихо та спокійно.
Вона пройшла на кухню, поклала хліб на стіл і скривилась, зачувши важкі кроки дядини в коридорі. Та повільно увійшла на кухню у своєму незмінному строкатому халаті з похмурим лицем та буркнула:
— Хліб купила?
Ганнуся хитнула головою на стіл.
— Купила.
— Сьогодні звариш капусняк, качка в холодильнику. Але стривай, — зупинила вона Ганнусю. — Спочатку розмова є.
Ганнуся зітхнула, нічого доброго та розмова не віщувала.
— Ну, давай, зізнавайся, — прошипіла тітка Глашка.
Ганнуся відступила назад.
— У чому зізнаватись?
— А як ти вкрала в сестри нареченого.
— Якого нареченого?
Сіро-зелені очі тітки Глашки погрозливо заблищали.
— А от дурненьку з себе не вдавай, усе ти розумієш, по очицях бачу. Ну, кажи, тихоне, як змогла причарувати Дмитра Михайловича?
Ганнуся відсахнулась.
— Та нікого я не причаровувала.
— А не бреши, — просичала дядина, кинувши на неї ненависний погляд. — За зовсім сліпу мене тримаєш? Думаєш, не бачила я, як він очима поїдав тебе увесь вчорашній вечір і як ти кидала на нього заманливі погляди. А про що в коридорі домовлялись? І за що він тобі коштовну річ подарував, не по-братськи ж і не з доброти душевної?
Ганнуся підняла голову.
— То ви вже в нього запитайте.
— Пащекуєш? І не соромно тобі, прийшла в наш дім і за спиною пакостиш, у сестри щастя відбираєш. Гадаєш, що я таке стерплю?
— Ваша справа.
— Рота закрий! Я багато чого могла б тобі вибачити, але ось цього не вибачу ніколи, — мов виплюнула слова тітка Глашка, аж бризнувши слиною.
А Ганнуся, у якій повільно почало закипати роздратування, не витримала, виказала все, що так і просилось на язика.
— Даремно ви за тим майором пропадаєте, — зухвало вигукнула вона, — не потрібен він вашій Дарусі, їй отого гуцула Прокопенка подавай, вона за нього мені, мов кішка, ледь очей не повидряпувала.
У дядькової на мить і подих перехопило від цих слів.
— Та як… як ти можеш таке казати? — прошипіла вона, хапаючись за серце. — На мою Дарусю?
— Я кажу правду.
— Та щоб ти була пощезла зі своєю правдою! Ніколи я, чуєш, ніколи не дозволю, щоб моя ясна зоренька побралась з цим волоцюгою, з цим бабієм, який швендяє по місту, як кобиляча душа, промотуючи все до останнього карбованця. І куди він її поведе, до себе в гуртожиток смердючий, де таргани та блощиці бігають, а з меблів тільки погнуте сітчасте ліжко?
Ганнуся знизала плечима.
— Дарина сама такого покохала.
— А щоб же ти, вража дівко, й не дочекалась такого мого горя. Що, кортить спекатись Дарусеньки, аби самій прибрати до рук Дмитра Михайловича? А не вийде, я тобі цього не подарую. Нехай Данило що хоче каже, а ти в нас жити не будеш, я тебе вижену зі своєї хати. Сьогодні ж напишу твоєму батькові, цьому нещасному злидарю, щоб приїжджав за тобою, бо на вулицю викину.
— Тут дядько Данило господар.
— А ти мене своїм дядьком не пужай, то я ще терпіла тебе, підкорялась йому. А от тепер терпець у мене увірвався, я вам усім покажу. — Вона помовчала, важко дихаючи та зле поглядаючи на Ганнусю, а потім махнула рукою. — А тепер йди з моїх очей, я сама обід приготую.
Ганнуся пішла до своєї кімнати, не знаючи, чи вже радіти з того, що скоро повернеться додому, а чи ні. А заважав тій радості Дмитро, від якого вона мала поїхати. Чи побачить вона його колись знову, а чи ця розлука буде вже назавжди? Не знала вона того й відчувала, як болісно стискається серце від однієї думки про те, що вже ніколи не побачить Дмитра.
Поволі минув день, який Ганнуся нудьгуючи провела в кімнаті, чекаючи, поки настане вечір й Дмитро повернеться додому. По обіді у квартирі зробилось якось надзвичайно, оглушливо тихо, і Ганнуся знала тому причину. Дарина пішла з дому. У них з дядьковою вдень виникла сварка, під час якої Дарина кричала, що вона любить тільки Миколу і ніхто інший їй у житті не потрібен, а тітка Глашка верещала, що ніколи не допустить, щоб той гультяй зробився її зятем. Потім вони затихли, але несподівано зачувся крик дядькової:
— Доню, ти куди?
— До Миколи, — пролунало у відповідь. — Раз не потрібен тобі такий зять, то й мені не потрібна така мати, як ти.