Гримнули, аж вікна задзвеніли, вхідні двері, у квартирі запанувала суцільна, недобра якась тиша, що її невдовзі розірвав тихий, ледь чутний плач. То, певне, плакала дядькова за любою донечкою. І Ганнуся, як не намагалась, не змогла відчути ані краплини жалю до неї.
А за декілька хвилин ту тишу порушив дядько Данило, що повернувся з роботи.
Ганнуся чула, як він пройшов до кімнати, як про щось неголосно перемовлявся з тіткою і плач почав затихати. Зітхнувши, Ганнуся підійшла до вікна, аби не проґавити приїзду Дмитра. Сміливість, що опанувала нею вранці, кудись поділась, й вона тепер з жахом думала про те, що має йти до нього просити за когось, йти, коли серце завмирає від хвилювання та переповнюючої його ніжності. Вона вже й жалкувала про ту обіцянку, що дала Тані, та нічого вже не вдієш, людина на неї сподівається, а вона має відкинути усі свої вагання і допомогти людям.
Погляд вихопив чорну машину, котра повільно заїжджала у двір, й Ганнуся відчула, як відчайдушно захвилювалось її серце. Воно завмерло на мить, коли Дмитро повільно вийшов з машини, знявши кашкет. Із жадібністю закоханої жінки вдивлялась вона у його ставну постать, поки він про щось розмовляв зі своїм водієм, наче намагалась увібрати в себе кожну рису, кожен його рух, аби потім сумно згадувати в розлуці. У якусь мить, мов відчувши той зголоднілий погляд, Дмитро різко підняв голову, відразу ж відшукавши вікно, у якому було видно її. І вона відчула, як тілом прокотилась гаряча хвиля, торкнулась серця та там і завмерла, наповнюючи його невимовною ніжністю до цього чоловіка. Ще декілька ненаситних своєю неповторністю хвилинок, і Дмитро різко опустив голову, мов отямившись, а потім взагалі зник у під’їзді. А Ганя ще постояла так, прислуховуючись до несамовитого стуку свого неслухняного серця. А потім зітхнула і пішла виконувати свою обіцянку.
Простягнувши неслухняний палець, вона несміливо подзвонила в сусідні двері й застигла, чекаючи, що ось зараз з’явиться його висока постать і він просто не захоче з нею розмовляти. Але вона помилилась. Через хвилину двері відчинились, й Ганнуся з полегшенням побачила перед собою огрядну, в ситцевому блакитно-білому халаті постать Ганни Гаврилівни. Вона тримала в руках плетений кошик з пиріжками і привітно посміхалась, дивлячись добрими карими очима.
— Д-доброго вечора, — ледь вичавила з себе Ганнуся привітання, раптом засоромившись свого приходу.
Ганна Гаврилівна відповіла м’якою посмішкою.
— Доброго вечора й тобі. А ти до нас?
Ганнуся ледь помітно, почервоніла.
— Так, — прошепотіла вона, уявляючи собі, що може подумати про неї ця добра та привітна жінка, що вона сама прийшла до її небожа, он уже в очах запитання світиться. — У мене важлива справа до Дмитра Михайловича.
— Ну то проходь, — м’яко відгукнулась тьотя Дмитра, відсторонюючись від дверей та пропускаючи Ганнусю до квартири, великої, світлої та затишної. — Дмитрику, до тебе прийшли, — з легкою посмішкою промовила вона, відчинивши двері до великої кімнати. А Ганнуся, відчувши, як закалатало серце та почали терпнути кінчики пальців, застигла на порозі, відчуваючи таку невпевненість та зніяковіння, що була вже ладна обернутись та втекти геть, та все ж змусила себе повільно переступити поріг.
Дмитро сидів за округлим, прибраним білою скатертиною столом і пив щось з маленької чашечки. При появі Ганнусі він так і завмер, не донісши чашки до рота. Ганнуся теж застигла, прикута до місця невідомою для неї силою. Не могла ні слова сказати, ні поворушитись. Єдине, на що вона була здатна, — тільки стояти і дивитись в очі Дмитра.
— Щось трапилось? — запитав Дмитро, порушуючи тишу й опускаючи очі на геть забуту чашку в своїх руках.
Ганнуся важко зітхнула, відчуваючи, що від хвилювання не може й слова сказати, але потім промовила ледь чутно.
— Я… мені потрібно побалакати з вами про дещо важливе… — Вона змовкла, поглянувши невпевнено на Ганну Гаврилівну, не знаючи, чи можна казати при ній. А та, мов зрозумівши її вагання, м’яко всміхнулась.
— Не буду вам заважати, — сказала вона, поставила кошик з пиріжками на стіл та вийшла, причинивши за собою двері.
Ганнуся залишилась наодинці з Дмитром.
Деякий час у кімнаті панувала напружена тиша. Ганнуся не могла побороти в собі невпевненість, тому й мовчала, відчуваючи, як кортить зробити дві протилежні між собою речі — втекти геть із кімнати та кинутись до нього, такого близького й водночас недосяжного, красивого, обійняти струнку колону його шиї, припасти до нього та прошепотіти, що ніхто їй уже не потрібен… Але вона не зробила ні того, ні іншого, а просто залишилась стояти на місці, примушуючи себе почати розмову, та слова, які б вона мала сказати, мов кляті вороги, тікали від неї, не йшли на розум. Дмитро ж теж мовчав, поглядаючи на неї коротко та не зовсім зрозуміло.