— Ну, — нарешті простягнув він, мов утомившись від цього напруженого мовчання. — Я слухаю.
Ганнуся прокашлялась, потім прошепотіла:
— Я прийшла просити вашої ласки.
Темні брови Дмитра поповзли вверх.
— Ласки?
— Так. — Ганнуся помовчала, а потім випалила на єдиному подиху, мов боячись, що потім вже не вистачить сміливості. — Я прийшла просити вас за Федора Юрченка, якого ви заарештували вчора. Ви повинні зрозуміти, що його родина без нього просто загине, у нього дружина дуже хвора…
Дмитро поморщився.
— Аню, я благаю вас, не треба. Я все знаю про цього Юрченка, але його долю має вирішити слідство, а не я.
— Ви кажете неправду.
— Он як?
— Його донька сказала мені, що ви можете йому допомогти, бо ви там головний і саме від вас залежить його доля.
— Ви нічого не розумієте, Аню. Я не можу ось так просто взяти й відпустити його на волю, без допитів та вивчення його справи…
— Але ж ви можете зробити так, аби його не засудили до заслання й табору? — перебила Дмитра Ганнуся і з радістю помітила в його очах вагання. А потім несподівано для самої себе сказала такі слова, які б ніколи не могла промовити, аби не знала, що має скоро поїхати від нього. — Ви зробите це, якщо я вас дуже про це попрошу?
Його очі сяйнули, й Ганнуся важко задихала, відчуваючи, як напружилось усе її тіло у відповідь на цей погляд. Погляд, у якому вже відверто світилась його палка ніжність до неї. Він повільно підвівся з місця, не спускаючи з неї напруженого погляду, а Ганнуся, ледь тримаючись на ногах від напливу почуттів, прошепотіла:
— Будь ласка, зробіть це на згадку про мене!
Його темні брови склались у похмуру лінію.
— На пам’ять про вас?
— Так. Я мушу повернутись до свого села. Ми з тіткою Глашкою так сьогодні посварились, що я просто не можу залишатись в її домі.
В його очах промайнули розчарування, зневіра та ще щось незрозуміле, але Ганнуся помітила, що ця новина зовсім не сподобалась. Він деякий час мовчки, напружено вдивляючись у її обличчя, вирішуючи щось про себе. А Ганнуся чекала на його відповідь з таким трепетом, наче саме від цих слів залежала не чужа доля, а її власна. У той же час їй відчайдушно хотілось, аби він почав відмовляти її від цього від’їзду, щоб, забувши про свою образу за Гребенка, сказав, що не відпустить від себе вже ніколи в житті… Вона так замріялась про це, що ледь розчула його слова.
— То ви, певне, прийшли попрощатись, — промовив він, стрімко оминаючи стіл та прямуючи до неї. У Ганнусі перехопило подих, коли він несподівано опинився настільки близько, що їх розділяв уже тільки один крок. А потім її слуху торкнувся його оксамитово-м’який шепіт. — Будь я проклятий на все життя, якщо дозволю тобі піти від мене! Скажи тільки слово, Аню, одне слово, що тобі потрібен я, а не отой мужлан, що ти моя, тільки моя, і я забуду увесь світ й ніколи тебе не відпущу. Аню?
Ганнуся, завмерши в його обіймах, зачаровано слухала ці слова, а потім змогла тільки охопити його шию своїми тремтячими руками та зазирнути в незрівнянні темно-сірі очі, в котрих читалась та світилась коханням тепла ніжність до неї, й, завмираючи від щастя, прошепотіла:
— Мені не потрібен Гребенко, він взагалі ніякий мені не наречений, то просто Дарина приревнувала мене до отого Прокопенка й бовкнула з якоїсь речі, що Павло мій наречений, але то не так, він взагалі ще й одружений.
Дмитро на мить заплющив очі.
— Аню… Скажи, скажи, що ти моя?
— Так, я твоя! — видихнула вона ледь чутно й впала в його обійми, майже відразу відчувши на своїх вустах терпку солодкість його першого поцілунку. Гарячі чоловічі вуста цілували її несамовито, з пристрастю, яка була змішана з такою приголомшуючою ніжністю, що Ганнуся тонула, тонула в цьому поцілунку, забувши про цілий світ, ледь не мліючи в його обіймах. Вона цілувала його у відповідь, відчуваючи, що ось саме тут, у цих руках, поряд з цією людиною, і є її місце в цьому світі, тільки тут, з ним. Вона відчувала себе так, наче після довгої дороги повернулась нарешті додому, наче після довгих пошуків знайшла нарешті другу половину самої себе, ту саму половину, без якої її життя було б неповним і геть пустим. А серце її калатало в грудях, мов навіжене, поряд з його серцем, яке теж оглушливо билось у нього в грудях.