Заскрипіли двері, й до хати увійшла Олена Миронівна, тримаючи в руках цеберку з молоком. За нею, міцно тримаючись за спідницю, дрібними крочками плентався Петрик. В його очах, що косились на Галину, читався такий страх, що ще деякий час тому вона б вжахнулась з того, як боїться її власна дитина, але зараз, зараз їй то було байдуже. Вона тільки кинула на нього похмурий погляд та знову заметалась по світлиці.
Олена Миронівна поставила молоко на стіл.
— Ти б молока випила, — промовила вона неголосно, проціджуючи молоко крізь тканину.
Галина тільки знизала плечима.
— Я не голодна.
— Та де вже там не голодна, — докорила мати, — третій день нічого їсти не хочеш, а їсти повинна хіба так, за двох повинна.
Галина стрімко обернулась, й очі її спалахнули таким несамовитим вогнем, що Олена Миронівна аж здригнулась, проливши на стіл білий струмок молока.
— А кому воно потрібне, те друге, га? — хрипким від накопиченої всередині злості голосом закричала Галина, з огидою поглядаючи донизу, на свій ледь помітний живіт. — Отому кобелю, що подався за молодою спідницею в місто? Та він йому сто год не потрібен, як і оцей тремтячий боягуз, — вона зневажливо хитнула головою на Петрика, що вже хлюпав носом, ось-ось маючи зарюмсати та ховаючись за бабину спідницю.
Олена Миронівна скривилась.
— Тю на тебе, навіжена, ледь молоко через тебе не розлила. Не набридло ще так зводити себе? І кого ти народиш після цього? Не інакше, як виродка якогось.
Галина кинула на матір важкий погляд.
— А хоч і виродка, то мені байдуже. Нащо він мені тепер, коли Павло пішов назавжди?
Олена Миронівна похитала головою.
— І де воно вже таке навіжене в мене вродилось, втямити не можу. Через мужика отак біснуватися та дітей своїх ненавидіти! Щоб же ти робила, якби мене не було поряд, прибила б Петрика? Га? Мовчиш? Павучиха ти, а не мати, кішка й та є кращою матір’ю від тебе, бо дбає про кошенят.
— Не вам мене судити, мамо.
— А кому? Знала б я, що так вийде, зроду б не дозволила тобі за того Гребенка вискочити. Та що там говорити, — вона махнула рукою та знову взялась проціджувати молоко, а Галина метнулась у куток. Деякий час було тихо, а потім Олена Миронівна, мов забувши про своє роздратування, несподівано промовила: — А не судилось йому бути з тією Ганею.
Галина так і застигла на місці, мов натикнувшись на невидиму стіну, а потім озирнулась до матері.
— З чого ви це взяли, мамо?
— Сон я бачила сьогодні, а як проти п’ятниці, то має виповнитись, — замислено відповіла Олена Миронівна, наливаючи молока в кухоль та подаючи його Петрику. — Наснився Павло, тягнув руки до Ганни, а вона хитала головою, не хотіла йти до нього, а потім взагалі пішла кудись з високим чоловіком. А Павло до тебе повернувся, не хотів, а повернувся.
— До мене? — мов зачарована, видихнула Галина.
— Галино, Галино, — зітхнула мати, — і коли ти позбудешся цієї своєї хвороби? Мабуть, що ніколи. То йди хоч молока випий, бо доскачешся, що йому вже не буде до кого повертатись.
Галина скривилась.
— Ні, не хочеться.
— Ну то вийди, ковтни хоч свіжого повітря, може, і їсти тоді закортить, а то сидиш в чотирьох стінах.
Галина зам’ялась.
— Люди, певне, сміються наді мною, зловтішаються, — тихо мовила вона, згадуючи, скільки бабів заздрило їй, що має такого вродливого чоловіка, як Павло. А от і дозаздрились.
Олена Миронівна знизала плечима.
— Люди є люди, хто, може, й сміється, а комусь байдуже. Погуляй у дворі, хто чіпати тебе стане. Йди, йди, бо вже он на опудало стала схожа.
Галина промовчала, спостерігаючи, як мати починає поратись коло печі, лаштуючи сніданок. Загалом їсти варила вона, Галина, не втомлюючись простоювати біля вогню, аби тільки приготувати щось смачненьке, аби тільки порадувати Павла, та сидіти потім навпроти нього увечері, склавши руки під підборіддям, та спостерігати, як він смачно, з чималим апетитом знищує любовно приготовані нею наїдки, і червоніти від задоволення, коли він, наївшись від душі, мружиться до неї усмішкою.